Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

про це, вона свиснула голосніше — у коридорі захлопали крила кажанів, і Юта затиснула собі рота долонею.

Тисяча горгулій…

Наступного дня Арман нікуди не вилітав — і Юта нудилася, валандаючись по коридорах і видивляючись із вежі дорогу. Трохи розважили її немислимих розмірів білі птахи, які оселилися в прибережних скелях і тепер вели неспокійне гучне життя — волали, лаялися, по черзі висиджували пташенят і висмикували одне в одного пір’я. Похитнувшись, Юта пішла з запитанням до Армана — той скупо пояснив, що птахи називаються калідонами, уникають людей і тому здавна оселяються поруч із драконами. Бурмочучи вдало придуману рахівничку — «Раз — дракони, калідони, два — дракони, калідони» — Юта попленталася назад на вежу.

Іще через день Арман — пощастило! — полетів з раннього ранку, і Юта, прихопивши зі сховища новий смолоскип, поспішила в розвідану нею підземну залу.

Знайти була непросту — але Юта наловчилася орієнтуватися по своїх же, кіптявою смолоскипа залишених знаках. Кажани знову не звернули на неї ніякої уваги, та і Юта вже не здивувалася, коли стіни коридору зненацька розступилися та в обличчя повіяло затхлим протягом.

Потім час, здається, зупинилася. Цікава принцеса виявила ще чотири колони, покриті клинописом, а скільки їх було взагалі — горгулья знає! До того ж, стіни в багатьох місцях теж були поцятковані знаками, і малюнки зустрічалися, так які! Юта довго стояла, роззявивши рота, перед зображенням невідомо якого чудовиська, що вибиралося з моря. Дракон поруч із цим звіром здавався просто кімнатною собачкою, але ж маляр зобразив чудовисько в таких деталях, які наводили на думку про те, що він не видумав його, а бачив, і зовсім близько…

Азартно пританцьовуючи, Юта й далі віддавалася захоплюючому дослідженню. Зрештою її невигубну цікавість булу винагороджено — продираючись крізь незнайомі знаки, вона наткнулася раптом на обривок зовсім зрозумілого, звичайною мовою написаного тексту: «В хороброго Дин-Ара було двоє синів, і коли досягли вони років і здійнялися на крило, настав день їхнього двобою… Гортані юнаків сповнені були вогню, і самі вони сповнені були доблесті… Але пав у бою молодший, Шан-Ан, а старший, Акк-Ар, утвердився, і змужнів, і досягнув успіху в промислі, і крила носили його до глибокої…»

Текст обірвався.

Юта, уражена, стояла перед кам’яною книгою, і їй здавалося, що, зробивши тільки крок, вона потрапила в інший, зовсім неймовірний світ.

«Гортані юнаків сповнені були вогню»…

Що ж, і хоробрий Дин-Ар, і двоє його войовничих синів насправді існували? Вони були дракони? Ну звичайно ж, раз вони із крильми й узагалі… Але ж правда це чи казка, і хто це написав?

Забувши про усе на світі, Юта водила пальцем по кам’яних рядках, вишукуючи зрозумілі букви. Ну от, знову!

«Юкка приходить із моря, і діти його, і онуки, і правнуки з’являться з безодні… Бережи свій вогонь, і нехай захистить він тебе від жахливого Юкки, і від дітей його, і онуків, і…»

Юта витріщила очі. Оце горгулья! Ще й жахливий Юка, що…

Стривай, а чи не той це звір з картинки? Той, здається, теж з моря вилазив…

І Юта заходилася розшукувати малюнок із зображеним на ньому чудовиськом, але знайти вже не змогла, а замість цього прочитала раптом:

«Я піднімаюсь до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, як зіниця мишеняти… Я опускаюся на землю, і моя тінь зустрічає мене, як мій брат…»

Смолоскип затріщав, але Юта не звернула на це уваги. Вона водила пальцем по останньому напису — той був висічений глибоко, чітко й читався куди легше за інші… Може, цей текст не такий вже й старий?

Встановити це Юті так і не довелося. Тобто спочатку все було добре, вона розглядала письмена, майже тицьнувшись у них носом, і смолоскип світив навіть яскравіше, ніж колись… Але потім за її спиною голосно зітхнули, і в ту ж мить виявилося раптом, що смолоскипів уже не один, а два, і тому так ясно.

Юта скрикнула — поруч, у двох кроках, стояв Арман, стояв мовчки, нерухомо, як втілення розплати. У танцюючому вогненному світлі вузьке обличчя його здавалося лиховісним, як ніколи.

— Я ненавмисно, — швидко пробурмотіла Юта, і безглуздість цих слів відкрилася їй відразу після того, як їх було вимовлено.

Арман мовчав. Це мовчання було вироком.

— А що я такого зробила? — голос принцеси по-зрадницькому затремтів.

— А от ми зараз подивимося, — з убивчим спокоєм пообіцяв Арман.

Зі змертвілої Ютиної руки було вилучено смолоскип. Арман постояв десь хвилину, дивлячись бранці в очі, потім жбурнув обидва смолоскипи на підлогу. Жбурнув та наступив ногою — спочатку на один, потім на другий.

Повалив дим, і стало темно — так темно, що Юта відразу перестала розрізняти, де підлога, а де стеля.

— Я йду, — сказав Арман у темряві, і голос його віддалявся. — А ти залишишся тут. От і подумай, чи варто було пхати носа, куди заборонили!

Кроки його стихли перш ніж Юта перевела дух.

Вона стояла в цілковитій темряві, і в голові її безглуздо повторювалася остання прочитана фраза: моя тінь зустрічає мене, як мій брат. Як мій брат. Мій брат.

Вона, Юти, ніколи не мала брата, але це не має значення. Ніякий брат не з’явиться в це підземелля, щоб вивести сестру на поверхню. Вона осліпне, вона вмре в темряві, вона ніколи більше не побачить сонця. Жорстокий дракон буде насолоджуватися її стогоном, її слізьми, її розпачем…

Але тут він або все-таки пішов?!

— Агов, — голос Юти зворушив би й крижану брилу, — агов, ви тут?

Ніякої відповіді.

— Послухайте, — вона намагалася говорити спокійно й мужньо, але раз у раз пускала півня, — я ж не така винна, як здається… Тобто винна, звичайно, але подумайте… Що поганого в тім, що я трохи почитала тут написи? Тут же немає ні золота, — Юта схлипнула, — ні коштовностей… Ні алмазів, ні рубінів, ні цих… сапфірів… І я нічого не вкрала… — їй довелося зробити паузу, щоб угамувати схлипування й витерти кулаком носа. Навколо стояла темрява — густа, як чорнило; Юта щільно замружилася, щоб її не бачити, і продовжувала:

— Вам, може, й подобається мене лякати… Але це погано, це… жорстоко, я ж і так ваша бранка… Відгукніться, будь ласка…

Тиша.

Тремтячою рукою Юта намацала шорсткувату поверхню колони й притулилася до неї всім тілом.

— Може, все написане тут — таємниця… Так я ж нікому не скажу… Ні про те, як вони билися, ні про цього Юкку, що увесь час вилазить із моря… Я ж не знаю, може, і не було ніякого Юкки… Так я ж однаково нічого не розумію! — викрикнула раптом вона запекло й зло. —