Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Слухай, — сказав він проникливо. — Цьому каменю багато тисяч років. Ти — дівчисько, плюгавка, піщинка, лусочка… — він забарився, підбираючи слово, і Юті довелося допомогти йому:

— Шкаралупка.

— Шкаралупка, — погодився Арман. — Зухвала, нахабна шкаралупка з нездоланним потягом до неприємностей.

Юта часто закліпала:

— Знаєте… Як на дракона ви дуже пишномовні.

Він онімів, а принцеса, скориставшись цим, поспішила додати:

— Ні, я нічого такого не хотіла сказати… Будь ласка, дозвольте мені ходити сюди самій. Будь ласка. Ну, будь ласка.

4

Сонце — пастир на небі.

Ввечері — мідь, золото — зрання.

Думаю, що і не треба

Ні згадки, ні побажання.

Арм-Анн

Тепер вона цілісінькі дні проводила в підземеллі. Арман дивувався, але й був задоволений — так він, принаймні, знав, що принцеса поглинутазайнята справою й не замишляє чергової каверзи.

Він спостерігав за нею, як за дивовижною звіринкою, що втрапила до нього в клітку. Іноді він спускався вслід за нею в підземелля — без смолоскипа, невидимий — і подовгу дивився, як вона водить замурзаним пальцем по древніх замшілих відмітинах.

З людьми — з тими, хто живе в сільських будинках під солом’яними стріхами, в міських кварталах під черепицею або в королівських палацах — Арман мав довгі й складні взаємини.

У найніжнішому дитинстві він мав лихо призвичаїтися до пороку — а те, що це порок, так ще й жахливий, йому згодом пояснив озброєний різкою дід. Причиною всього було чарівне дзеркало.

Родичі Армана користувалися ним за потреби або з нудьги, але ніколи — з цікавості. Арман витяг його з мотлоху, почистив та встановив у своїй кімнаті; тоді воно ще було ясне й ціле та слухалося волі глядача, і годинами показувало хлопчикові картини чужого життя.

Він був єдиною дитиною у величезному замку; батька він палко любимив, але той завжди був пригноблений і пригнічений, діда ж маленький Арм-Анн намагався уникати.

Батько іноді клав важку долоню йому на потилицю, змушуючи завмирати від радості, і дарував дрібні непотрібні речі — камінці, пряжки. Дід виховував онука — навчав його й карав.

Стоячи у величезній холодній залі, Арм-Анн до хрипоти повторював напам’ять епізоди з історії роду. Кожен урок починався й закінчувався з перерахування численних імен — пращури тяглися перед очима хлопчика похмурою нескінченною низкою.

Напевно, кожен із предків мав матір — у цьому щасті останньому нащадкові було відмовлено. Предки мали братів — тих, з ким належало стати до бою, змужнівши. Арман був самотній з колиски, і вся дитяча потреба спілкування дісталася бездушному предмету — магічному дзеркалу.

Дзеркало не можна було любити, але й карати воно не сміло. Зовні байдуже, воно, розважаючи, підсовувало маляті зовсім неймовірні відомості.

Він бачив, як ватага хлопчаків — а він не міг уявити собі, що стільки хлопчаків може існувати на світі — чомусь дражнить зграйку інших дітей: він спочатку сприйняв їх за дивних хлопчиків, і тільки потім почув їхню справжню назву — дівчатка…

Він дивився, як роблять сир з овечого молока, як статечно вечеряє велика родина, як сповивають дітей, як споряджають мерців, як перегортають багатошарові брили — книги… Ті, у дзеркалі, були в чомусь дріб’язкові й метушливі, але й різноманітні напрочуд — Арман не переставав з них дивуватися.

Так він дивувався і в той день, коли дід вирішив, нарешті, поцікавитись, за якою справою проводить так багато часу його єдиний онук. Масивний свічник розколов дзеркало, що покрилося з того часу павутиною тріщин, а Арман довго пам’ятав покарання, якого він зазнав.

Знячно пізніше він зрозумів, чим прогнівав діда. Можливо, саме дзеркало колись скалічило його драконячу сутність… Або ні? Може, нещасне скло безневинно постраждало?

І от тепер Юта дивувалася й лякалася, дивлячись, як цікавість в очах її тюремника коли-не-коли затягується завісою давніх спогадів.

Дуже скоро він витяг Юту з її закутка й посадив за довгий стіл у кімнаті з каміном — щоб була перед очима. Спочатку принцеса нітилася; потім звикла й щосили намагалася триматися шляхетно.

Втім, після дня, проведеного за роботою в клинописному залі, шляхетні манери самі собою забувалися. Вона мовчки наминала коржа — руки чорні від пилу й кіптяви, щоки палають, очі азартно виблискують — наче й не принцеса зовсім, а задоволений життям рудокоп. Наївшись, дослідниця відкидалася в крісло й відтіля, з лискучої глибини, дивилася на Армана довгим інтригуючим поглядом.

Витримавши необхідну паузу, він запитував удавано байдуже:

— І що ж?

Юта зусиллям волі опускала куточки губ, уже готові радісно розповзтися до вух, і повідомляла ніби неохоче:

— Я спіймала символ, що означає «вогонь».

Арманові було відомо, що символи «небо», «нещастя» й «відважний» уже «спіймано», вивчено й ретельно перемальовано Ютою на стіну біля каміна.

— Вітаю, — говорив Арман серйозно, насилу прожовуючи в’ялене м’ясо, — ти вичерпала з моря вже три жмені води! Працюй, і відкриєш дно.

Юта дивилася на нього зухвало й глузливо, погляд її красномовно стверджував: побачимо!

Правда, бували дні, коли Юта втрачала упевненість; очі її вже не сяяли натхненно, і до символів, уже намальованих на стіні біля каміна, не додавалося ні єдиної риски. Повечерявши, вона відразу йшла на вежу — виглядати визволителя в дедалі густішій темряві.

Арман знав, що нічні пильнування її марні. Давно охрипли глашатаї на міських майданах; давно повернулося у звичне русло життя в королівському палаці Верхньої Конти, а в суміжних країнах розміряний плин буднів і зовсім не порушувавося. Схоже, три королівства зі спокійною совістю залишили Юту драконові.

Дослідження Юти зайшли в тупик, потім вирвалися з нього — було знайдено символи «море» й «жахливий» — і знову застопорилися, загрузли в нескінченних хитросплетіннях незнайомих знаків. Трохи остигнувши, вона знову проводила дні на вежі, присвятивши довгі години розгляданню порожньої дороги.

И — дивна річ! — незабаром вона помітила, що й Арман переймається тим самим.

Вилітаючи з замку в драконячій подобі, він часом нехтував полюванням та далекими польотами, щоб покружляти над дорогами, наче когось виглядаючи… Схоже, появи визволителя він чекав з не меншим, а скорше навіть із більшим нетерпінням, ніж полонянка… А навіщо, власне?

Юта замислилася.

Досі сам процес звільнення представлявся їй досить туманно — з’явиться, мол, лицар, переможе дракона в битві… А що означає — переможе, і як це буде виглядати?

Арман кружляв понад берегом — освітлений західним сонцем броньований велет. Юта подивилась на дорогу й уявила озброєного вершника, що викликає дракона на двобій.

У лицаря спис, гартований меч, і навіть палиця з шипами… Чи зможе він пошкодити луску? Хоч більш-менш значно пошкодити, не кажучи вже про знесення голови, як про це запевняють стародавні легенди? Чи вдасться взагалі завдати разючого удару перш ніж витязя зіб’є з ніг вогняний смерч?

Стривайте, подумала Юта