Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

якісь жалюгідні пожитки та сім золотих каролю[34] в гаманці, і донощик поласився на половину. Е, я міг би тобі розказувати й до завтра, але краще звідсіль вибиратися, жінко, бо після таких указів життя не буде у Фландрії. Незабаром кожної ночі по місту їздитиме колісниця смерті і ми почуємо, як торохтітиме її сухий кістяк.

— Не наганяй на мене такого страху, чоловіче, — відповіла Сооткін. — Імператор — батько Фландрії і Брабанту, а батько повинен бути довготерпеливий, добрий, милосердний, вибачливий.

— Як буде такий, то багато втратить, — відповів Клаас, — бо до нього ж відходить відібране в засуджених майно.

Раптом засурмила сурма і загримів барабан міського оповісника. Клаас і Сооткін, несучи по черзі Уленшпігеля на руках, побігли на гомін за натовпом.

Вони прибігли до ратуші, перед якою оповісники верхи на конях сурмили в сурми і били в барабани. Тут-таки стояв профос[35], тримаючи в руках суддівський жезл, а прокурор, також верхи на коні, держав у руках імператорський указ, наміряючись прочитати його юрбі.

І тут Клаас почув, що віднині забороняється всім взагалі і кожному зокрема друкувати, читати, зберігати в себе і поширювати писання, книги або вчення Мартіна Лютера[36], Джона Вікліфа[37], Яна Гуса[38], Марсілія Падуанського[39], Еколампадія, Ульріха Цвінглі[40], Філіппа Меланхтона[41], Франциска Ламберта, Іоанна Померана, Отто Брунсельсія, Юстуса Йонаса[42], Іоанна Пуперіса і Горціана[43], а також Новий Завіт, виданий у Адріана де Бергеса, Крістофа де Ремонда й Іоанна Целя, оскільки ті видання повні лютеранської та іншої єресі і засуджені й прокляті богословським факультетом університету в Лувені[44].

«Забороняється також малювати і зображувати або замовляти блюзнірські малювання і зображення Господа Бога, Пресвятої Діви Марії і святих угодників, а також рвати й розбивати або стирати картини чи статуї, що служать для прославляння і звеличення Господа Бога, Пресвятої Діви Марії і святих угодників, визнаних святою церквою».

«Крім того, — говорилося в указі, — ніхто, хоч би якого він був стану, не смів обговорювати й тлумачити того, що написано у Святому письмі, навіть і неясні місця, крім хіба знаменитих богословів, і то, коли вони отримають на це дозвіл від якогось славетного університету».

Особи, на яких упала підозра, за постановою його найсвятішої величності назавжди позбавляються права на чесний труд. Ті ж, що знову вдалися в єресь або вперто її дотримуються, підлягають спаленню на вогні, повільному або великому, на солом’яному вогнищі або коло стовпа — за розсудом суддів. Інших же карати на горло мечем, якщо вони високородні дворяни або почесні громадяни; селян — вішати на шибениці, а жінок — закопувати в землю живцем. Голови скараних, для науки іншим, виставляти на стовпах. Все їхнє майно конфіскується і відходить у власність імператора, якщо воно в країнах, йому підвладних.

Його найсвятіша величність віддає донощикам половину майна засуджених і скараних, якщо вартість цього майна не більша від ста фландрських червінців. Свою ж частку імператор віддав на добрі справи, як він це зробив з коштами, награбованими в Римі.

І Клаас разом із Сооткін та Уленшпігелем зажурено пішов додому.

11

Рік був щасливий для Клааса. Він купив за сім флоринів віслюка, дев’ять мірок гороху і одного ранку, сівши на осла, примостив Уленшпігеля позад себе і вирушив у дорогу в гостину до свого старшого брата, Уленшпігелевого дядька, Йоста Клааса, який проживав недалеко від Мейборга, на землі німецькій.

Йост, бувши за молодих літ лагідним та добросердим, згодом натерпівся стільки всіляких несправедливостей і кривд, що зробився мстивим і злостивим. Серце його запеклося, він зненавидів людей і жив самітником.

Втіхою було для нього посварити двох так званих вірних друзів. І він давав три патари нагороди тому, чиє було зверху.

А ще любив він збирати до себе в добре натоплену кімнату повно кумась, щонайстаріших і найзліших на язик, пригощав їх грінками і солодким вином.

Потім тих, кому було вже за шістдесят, садовив десь по кутках прясти вовну або плести, але радив їм відпускати якнайдовші пазури. Йому приємно було слухати, як ті старі відьми, тримаючи під пахвою свої веретена, герготіли, шамкотіли своїми злими язиками, кахикаючи, харкаючи, зводили наклепи на своїх статечних сусідів.

Коли вони по-справжньому запалювалися, Йост кидав у вогонь щетину, вона загоралась, і кімната сповнялася смородом.

Тоді кумасі здіймали галас, докоряючи одна одній, що це вона насмерділа, і незабаром доходило до того, що вони чіплялися одна одній у волосся. Йост ще підкидав щетини в вогонь і сипав на підлогу. Коли в кімнаті від колотнечі здіймався такий ґвалт, такий дим і курява, що й розібрати було годі, що там робиться, він кликав двох слуг, перевдягнених стражниками, які виганяли старих, добре лупцюючи їх лозинами, наче стадо шкодливих гусей.

Після цього Йост оглядав поле бою, де валялися клапті спідниць, панчіх, сорочок і старечі зуби.

І він сумно казав сам до себе:

— Пропащий день. Жодна не втратила у колотнечі свого язика.

12

Клаас, наблизившись до околиць Мейборга, в’їхав у невеликий гайок. Ослик його хапав дорогою будяки. Уленшпігель ловив шапкою метеликів, не злізаючи з ослика. Клаас жував суху скибку хліба, мріючи про найближчу корчму, щоб зросити той хліб пивом. Нараз він почув здалеку дзвін і ніби гомін великого натовпу людей.

— Мабуть, якийсь відпуст, — сказав він, — і, напевне, зібралося тут безліч прочан. Тримайся ж, синку, міцніше, щоб не впасти. Побачимо, що там таке. Ану, ослику, гайда вперед!

І ослик почвалав.

Виїхавши з ліска, вони опинились на широкому полі, західний схил якого спускався до річки, а з протилежного, східного, боку видно було капличку, на даху якої стояла статуя Божої Матері, а коло її ніг два витесаних з каменю бички. На сходах каплиці стояв пустельник і, посміхаючись, дзвонив у дзвін, а навколо нього з півсотні озброєних прислужників з запаленими свічками, музикантів, дзвонарів, барабанщиків, сопілкарів, дударів, сурмачів і ціла валка веселих хлопців, що тримали в руках бляшані скриньки, повні залізяччя, але поки що всі ці люди стояли мовчки.

Дорогою йшло тисяч п’ять, а може й більше, прочан щільним строєм, по семеро в ряд, усі в шоломах, з свіжовирізаними палицями. Іноді до них з великим галасом приєднувалися збоку і ставали позаду нові прочани, також у шоломах і з палицями. Йдучи по семеро в ряду повз каплицю, вони підносили свої палиці під благословення, брали з рук прислужників свічки і платили по півфлорина.

Процесія була така довга, що в