Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

невеселі новини. Принц Оранський[26], герцог Алансонський і Фрундсберг[27] — імператорські воєначальники — вдерлися у святе місто[28], пограбували й спустошили церкви, каплиці, будинки, не даючи пощади нікому — ні священикам, ні черницям, ні жінкам, ні дітям. Навіть святого отця папу взяли в полон[29]. Вже тиждень, як не припиняються грабунки; рейтари і ландскнехти тинялись по Риму, розмахуючи зброєю, об’їдались, обпивались, шукали кардиналів, погрожуючи, що обріжуть їм усе зайве на шкурі, щоб не були папами ніколи[30]. Ті, що вже виконали свою погрозу, гордо походжали по місту, начепивши на груди чотки з двадцяти восьми і більше намистин завбільшки з горіх, усі закривавлені. Деякі вулиці перетворились на червоні потоки, завалені роздягненими трупами.

Подейкували, що імператор, маючи потребу в грошах, забажав наловити їх у крові духівництва, бо й справді, згідно з угодою, до якої його полководці примусили святого в’язня, він ще зажадав, щоб папа віддав йому всі фортеці і заплатив чотириста тисяч дукатів та залишався у в’язниці, поки не виконає угоди.

Проте його величність дуже сумував з цього приводу[31]. Він скасував усі урочистості, веселощі, розваги і наказав усім кавалерам і дамам свого двору надягнути жалобу.

Тому й інфанта хрестили в білих пелюшках, що є ознакою імператорської жалоби.

Вельможі і придворні дами тлумачили це як зловісну прикмету.

Незважаючи на це, пані годувальниця показала інфанта вельможам і придворним дамам, щоб ті, за давнім звичаєм, могли принести йому найкращі побажання і подарунки.

Сеньйора де ля Сена почепила йому на шию чорний камінець проти отрути завбільшки з горішок у золотій шкаралупі. Сеньйора де Шоссад пов’язала йому живіт шовковою ниткою з ліщиновим горішком, що сприяє доброму травленню. Мессір ван дер Стін із Фландрії приніс у подарунок гентську ковбасу, завдовжки п’ять ліктів і завтовшки в півліктя, найпокірніше бажаючи його високості, щоб самий лише запах цієї ковбаси викликав у нього охоту до гентського clauwert'а, бо хто, мовляв, любить пиво з певного міста, той не може не любити його пивоварів. Пан конюший Хайме-Крістобаль Кастільський прохав його високість носити на своїх чудових ніжках камінці зеленої яшми, від чого він, мовляв, буде швидко бігати. Блазень Ян де Папе, що був при цьому, сказав:

— Мессіре, дайте йому краще сурму Ісуса Навіна[32], від звуку якої втікали б щодуху перед ним усі міста з усіма своїми жителями — чоловіками, жінками, дітьми — десь в інше місце. Бо його високості нема чого вчитись бігати, треба, щоб інші від нього бігли.

Невтішна вдова Флоріса ван Борселе, який був губернатором Веере в Зеландії, подарувала інфанту Філіппові камінець, від якого, казала вона, чоловіки закохуються, а жінки нудьгують за ними.

Та інфант ревів, як теля.

А тим часом Клаас дав у руки своєму синові цяцьку, яку сам сплів з лози, почепив на ній брязкальце і, гойдаючи Уленшпігеля на руках, співав:

— Гойда-да, гойда-ди! Ти з дзвіночком ходи, будеш блазнювати і біди не знати.

І Уленшпігель сміявся.

8

Одного разу Клаас упіймав великого лосося, і в неділю вся його родина — він, Сооткін, маленький Уленшпігель, а також і Катліна — спожила його. Але Катліна їла, наче пташка.

— Кумо, — сказав до неї Клаас, — невже повітря Фландрії стало тепер таке густе, що досить тобі вдихнути його — і ти вже наче шматок м’яса з’їла? Якби то можна було так жити! Дощ був би юшкою, град — квасолею, а сніг обертався б на смачну печеню, яка б надавала снаги бідолашним подорожнім.

Катліна кивнула головою, та не промовила й слова.

— Гляньте-но, — мовив Клаас, — бідна кума! Чого це вона так зажурилась?

Тоді Катліна тихо промовила, наче зітхнула:

— Нечистий! Запала темна ніч. Чую його кроки — кричить орланом… Тремчу, молюся до Пресвятої Діви — надаремне. Нема для нього ні стін, ні загорожі, ні вікон, ні дверей. Він скрізь проходить, наче дух… Риплять сходи… Він уже біля мене, на горищі, де я сплю. Схопив мене своїми руками, холодними й твердими, як мармур. Обличчя як лід. Цілунок вогкий, як сніг. Хатина гойдається, хитається, як човен на бурянім морі…

— Треба щоранку ходити до церкви, — сказав Клаас, — і Господь наш Ісус Христос дасть тобі силу відігнати пекельних духів.

— Але ж він такий гарний! — сказала Катліна.

9

Уленшпігеля відлучили від грудей, і він ріс, як верба з води.

Клаас цілував його вже не так часто, — хоч і любив сина, але вдавав суворого, щоб не розпестити хлопця.

Коли Уленшпігель вертався додому і скаржився, що йому дісталося від товаришів у бійці, то Клаас завдавав йому доброї хлости за те, що він допустився цього і не полатав боки іншим. При такому вихованні Уленшпігель зробився сміливий, як левеня.

Коли батька не було дома, Уленшпігель прохав у матері ліар на гру. Сооткін сердито питала: «А ще чого тобі забаглось? Краще сиди дома і в’яжи дрова».

Бачивши, що нічого не дістане, Уленшпігель ревів щодуху, але Сооткін, миючи в цебрику свої горщики й миски, здіймала такий грюкіт, що здавалось, ніби й не чує. Уленшпігель заливався слізьми, тоді добра мати не витримувала, підходила до нього, гладила по голові і казала: «Чи досить з тебе деньє?» Але ж зауважте собі, що деньє — це шість ліарів.

Ось так вона його любила, і, коли Клаас виходив з дому, Уленшпігель був королем у хаті.

10

Одного ранку Сооткін побачила, що Клаас ходить по кухні, понуривши голову і глибоко задумавшись.

— Чого це ти зажурився, чоловіче? — запитала вона. — Ти аж зблід, такий стривожений.

Клаас роздратовано буркнув, наче пес із буди:

— Та ось хочуть відновити жорстокі королівські укази. Смерть знову загуляє по землі фландрській. Донощики матимуть половину майна своєї жертви, якщо воно не перевищуватиме ста флоринів.

— Та ми ж бідні, — сказала вона.

— Бідні, та не зовсім, — відповів Клаас. — Є ще чимало паскудних людей, шулік і круків, що живляться падлом, котрі й на нас будуть доносити, щоб поділитися здобиччю з його величністю. Вони не гребують ні мішком вугілля, ні мішком золота. Чи багато було у бідолашної Таннекен, удови кравця Сіса, яку в Гейсті закопали живцем у землю? Латинська Біблія, три золотих флорини, якесь там домашнє начиння з англійського олова[33], що на нього позаздрила її сусідка. Йоганну Мартене спалили як відьму, але перше кинули в воду, чи не потоне, ну, а що вона не тонула, то, отже, й була відьма! В неї були