Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Клаас, Уленшпігель та ослик здивовано поглядали, як мимо них проходило безліч чоловіків з розмаїтими черевами: широкими, високими, довгастими, гордо випнутими або такими, що ледве трималися на своїх природних підпорках. І у всіх були на головах шоломи.

Тут були троянські шоломи і схожі на фрігійські ковпаки[45], оздоблені султанами з рудих кінських хвостів. Деякі з цих товстопиких череванів мали на шоломах орлині крила, хоч важко було уявити, щоб вони могли літати, у інших на головах стирчали такі високі шпилі, хоч флюгери на них чіпляй, мов на вежу.

Але більшість наділа на голови каски, такі старі та іржаві, що здавалось, ніби вони походили з часів Гамбрініуса[46], короля Фландрії й короля пива, який жив ще за дев’ятсот років до народження Христового і замість шолома носив пивний кухоль, щоб не проґавити випивки, не маючи кухля.

Раптом всюди задзеленчали, задзвонили, забухкали, загуділи, засвистіли, загриміли дзвони, козиці, сопілки, барабани, залізяччя.

На цей гармидер, що був, мабуть, гаслом для прочан, вони обернулись ряд до ряду і, немов викликаючи на герць, почали тикати один одного в обличчя запаленими свічками. Знялося неймовірне чхання. Затанцювали палиці по спинах. І почалась колотнеча. Билися ногами, головами, каблуками і чим попало. Деякі ринули на своїх супротивників, як барани, шоломами вперед, насунувши їх міцно на голову, і зосліпу трапляли на сімку несамовитих прочан, які давали доброго відкоша.

Плаксії і боягузи лементували під ударами, та поки вони бурмотіли свої отченаші, на них блискавично налетіли, б’ючись, дві сімки прочан, звалили на землю і без усякої пощади пройшлися по них.

А пустельник сміявся.

Інші сімки, посплітавшись у бійці, наче виноградні лози, скочувалися по схилу аж у річку, але й там лупцювали один одного, не охолодивши своєї люті.

А пустельник сміявся.

Ті, що залишились нагорі, ставляли один одному синці під очима, вибивали зуби, виривали чуби, на шматки роздирали штани, куртки.

А пустельник сміявся і підмовляв:

— Сміливіш, друзі, хто міцно б’є, той міцно любить. Найсильнішому — кохання красунь! Матінко Божа, от де славні хлопці!

Це піддавало ще більшої охоти прочанам.

Тим часом Клаас наблизився до пустельника, а Уленшпігель реготав і гучно плескав у долоні, дивлячись на цю колотнечу.

— Отче, — запитав Клаас, — що вони вчинили поганого, оці бідолахи, що їх примусили так жорстоко лупцювати один одного?

Та пустельник, не слухаючи його, кричав:

— Гей, ледацюги! Що, вже духу забракло? Якщо втомилися кулаки, то у вас є ноги! Милий Боже! Вони ж вам не для того дані, щоб утікати, наче зайці! Як добувають вогонь із каменю? Б’ють по каменю залізом. Що найкраще для душі літнього чоловіка? То це ж добра бійка, міцно заправлена злістю!

Від цих слів бідолахи прочани ще завзятіше почали лупцювати один одного руками, ногами, шоломами. Це була така люта колотнеча, що й сам стоокий Аргус[47] не побачив би нічого, крім куряви та вершечків шоломів.

Раптом пустельник вдарив у дзвін. Сурми, барабани, сопілки, козиці, дримби, залізяччя враз стихли. Це був сигнал миру.

Прочани позбирали поранених. Серед них були такі, що їм від гніву язики розпухли і повилазили з рота. Та згодом вони самі повлазили на своє місце. Найважче ж довелося тим, у кого шоломи були насунуті аж по саму шию. Хоч як вони трусили головами, а шоломи трималися міцніше, ніж зелені сливи на дереві.

Нарешті пустельник сказав їм:

— Тепер заспівайте Ave[48] та йдіть до своїх жіночок. Через дев’ять місяців у нашій окрузі народиться стільки немовлят, скільки було хоробрих вояків у сьогоднішній бійці.

Пустельник заспівав Ave, а за ним і всі прочани. Дзвонив дзвін.

Тоді пустельник благословив їх ім’ям Божої Матері Ріндбібельської і сказав:

— Ідіть з миром!

І вони всі з криком, гамором, співом юрбою посунули до Мейборга. Їхні жінки, старі й молоді, чекали на порогах домів, і вони вдиралися до своїх власних осель, як зграя солдатні в завойоване місто.

А в місті дзвонили в усі дзвони; хлопчаки свистіли, галасували, грали на rommelpot'ах.

Кухлі, келихи, склянки, кварти, пляшки, чарки весело бряжчали. І вино потоком лилось у горлянки.

Тим часом як дзвонили дзвони, а вітер доносив до Клааса гомін і співи чоловіків, жінок, дітей, він знову підійшов до пустельника і запитав його, якої ж ласки сподіваються від неба ці добрі люди за таку сувору єпітимію.

Пустельник, сміючись, відповів йому:

— Ти бачиш онде на даху двох кам’яних бичків? Вони там стоять на спомин про чудо святого Мартіна, що перетворив двох волів на двох бугаїв, примусивши їх битись лобами й рогами. А потім годину, а то й більше, натирав їм морди лойовою свічкою і свіжою корою. Довідавшись про це чудо, я придбав собі дозвіл у святого отця нашого папи за добрі гроші, прийшов сюди і тут оселився.

З того часу всі старі шкарбуни та черевані з Мейборга та всієї околиці, наслухавшись моїх проповідей, повірили, що після такої бійки і миропомазання свічками та палицями з свіжого дерева, — а така палиця є ознакою сили, — вони сподобляться ласки Матері Божої і чоловічої сили. Жінки женуть сюди своїх слабосилих чоловіків. Діти ж після такої прощі народжуються міцні, сміливі, спритні, люті. З них виходять чудові вояки.

Раптом пустельник мовив до Клааса:

— Ти впізнаєш мене?

— Атож, — відповів Клаас, — ти мій брат Йост.

— Авжеж він, — підтвердив Йост. — А що це за хлопчина он там викривляється до мене?

— Це твій небіж, — відповів Клаас.

— А яка різниця поміж мною та імператором Карлом?

— Велика, — мовив Клаас.

— Ні, не дуже, — заперечив Йост. — Ми обидва дбаємо про свою користь і втіху. Тільки він для цього примушує людей убивати один одного, а я — битися один з одним. От і все.

Потім він повів їх у свою хатину, де вони пили-гуляли одинадцять днів без перерви і відпочинку.

13

Нарешті Клаас попрощався зі своїм братом, сів на ослика, посадив Уленшпігеля позад себе і поїхав. Проїжджаючи по головній площі Мейборга, він помітив, що прочани, які стояли там цілими юрбами, побачивши їх, мало не казилися і, погрожуючи палицями, кричали: «От паскуда!» А все через те, що малий Уленшпігель, спустивши штанці і задерши сорочку, показував їм свій задній образ.

Клаас, побачивши, що вони погрожують його синові, запитав Уленшпігеля:

— Що ти там робиш, що вони так сердяться на тебе?

— Любий таточку, — відповів Уленшпігель, — я собі сиджу,