Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

дізнатися про людину все, що тільки можна хотіти про неї знати. Увечері, коли професор пакував свої неспродані головні убори назад у ящики, Міла казала:

— А це правда, пане Кролик, що ви самі себе так назвали?

— Не твоє засране діло, — коротко та ясно відповідав Кролик.

— Чим же вам прізвище Непришийкобиліхвіст не сподобалося?

Теофіл Кролик горбився ще дужче, його від природи смагляве лице набувало темно-фіолетового відтінку.

— Не ім’я красить людину, — бурмотів він у відповідь, — але тобі цього не зрозуміти. Інакше ти не трусила б голими цицьками перед об’єктивами кінокамер.

Міла двічі знімалася в кіно і обидва рази — в еротичних сценах. Міла, навпаки, цим пишалася.

— Та якби не мої груди, — казала вона, — ми би досі при совєтах жили! Я зробила революцію в кіно! Там до мене лише про совість і обов’язок перед партією говорили! Але кому я це все розказую — ви, пане Теофіле, і не цілувалися ніколи!

Якось вона принесла на базар свій старий зошит із лекціями Теофіла Кролика і влаштувала йому публічну екзекуцію. Із професором ледве не стався серцевий напад. Міла вилізла на свій стелаж із «кришталем» і почала вголос зачитувати уривки з давніх Кроликових лекцій:

— «23 квітня 1616 року, — читала вона, — помер англійський письменник Вільям Шекспір. Того ж таки 23 квітня 1616 року помер іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра. І — ви зараз неабияк здивуєтесь! — того ж таки дня і року, 23 квітня 1616 року, помер перуанський письменник Гарсіласо де ла Вега. На основі вказаних фактів, між іншим, я роблю висновок, що всі троє насправді були однією і тією ж особою».

Базар вибухав реготом. Міла робила промовисту паузу і питала в Кролика:

— Шановний пане професор, повідайте, будь ласка, не менш шанованій публіці, на основі ЯКИХ ТАКИХ ФАКТІВ ви зробили цей геніальний висновок?!

— Я можу пояснити, — лепетав професор, але його ніхто не слухав.

— Із вашого дозволу, я продовжу, — казала Міла. — Тут, у цьому зошиті, стільки всього цікавого! Я сама поражаюсь! Особливо мені подобається пасаж про чудовиськ.

Натовп знуджених продавців обступив Мілу, ніби вона задурно роздавала ковбасу.

— У своїй лекції номер п’ять, — продовжувала вона, — ви, пане Теофіл Кролик, стверджуєте, що чудовиська — це, цитую, «помилки природи. Природа помиляється і виділяє якійсь істоті забагато або замало матерії. Коли забагато, то лошатко, наприклад, народжується двоголовим. Коли замало, то немовля, наприклад, народжується без ніг і рук. У цьому випадку батьки химерної істоти нормальні». Я все правильно тут ізложила, пане професор?

Пан професор виймав зі свого дерматинового дипломата пляшку горілки і цмулив її просто з горла. Міла розцінювала це як ствердну відповідь.

— Тоді продовжимо. Мені більше подобається далі. «Але у світі існують чудовиська, про чиїх батьків нічого не відомо. Або ж батьки і весь рід — чудовиська. Це дракони, аспиди, бази… базилісти та інші дикі тварини Африки та Лівії. Ще є пігмеї, висота яких 20—30 сантиметрів, і велетні, яких Біблія називає величезними вежами із м’яса». Все правильно, професоре? Я нічого не переплутала?

— Усе правильно! Читай далі! — відповідала замість Кролика заведена публіка.

— Далі, ви, пане Теофіле, перелічуєте наступних чудовиськ. Боже, допоможи мені це вимовити! Сці-о-по-ди!

— Сціоподи, — приречено повторював Кролик.

— «Це чудовиська, які складаються з самих лише гомілок. Про Довговухих потвор відомо лише те, що їхні вуха звисають аж до ніг, і вони на одне вухо лягають, а іншим накриваються. — Міла читала все голосніше: — А-рі-ма-спа-ми…»

— Арімаспами.

— Не перебивай мене, пане професор, я вмію читати! «Арімаспами мають тільки одне око на чолі або на плечах і не мають потилиці. У песи-го-лов-ців собача голова, і вони вміють водночас гавкати і говорити!»

Публіка котилася від сміху. Лєна теж. Бородатий художник серйозно сказав Теофілу Кролику:

— Пане професор, це що вам, БІОЛОГІЯ?! Ви ж начебто літературу викладали. ЛІ-ТЕ-РА-ТУ-РУ!

— Це натурфілософія Теофана Прокоповича, — мало не плачучи говорив Теофіл Кролик, і його, як завжди, ніхто не слухав.

Але Міла ще не закінчила. Вона крикнула зі своєї трибуни:

— Пане професор, ви пам’ятаєте, як казали нам, що у світі існують волосисті черепахи?

Кролик пожвавився.

— Пам’ятаю. Зеленокрилі черепахи. Живуть у китайській провінції Хенань. Про це писав Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китайської імперії».

— Но-но! Не гоніть, пане професор! Тепер ви кажете, що ці волосисті черепахи ще й літають?! Не треба. Я потрудилася і перевірила інформацію. І з’ясувала, що ці черепахи — нормальні черепахи! У них не росте на панцирі волосся! Бо це не-мож-ли-во! І ви, пане професор, чудово це знаєте. Із панцира волосся не росте.

— Росте, — заперечував Кролик, допиваючи свою пляшку горілки, — у деяких випадках, як наприклад, у випадку із зеленокрилими черепахами з провінції Хенань.

— А от нє, пане Теофіл Кролик! Я перевірила інформацію. У цих черепах не волосся на панцирі, а водорості й мох! Водорості й мох! Чуєте мене?! Вони просто дуже старі й живуть у болотах, тому обростають водоростями, які виглядають, ніби волосся. Але це не волосся, шановний, а водорості. Водорості, водорості, водорості!

У відчаї Теофіл Кролик покинув свої шапки як є, незапакованими, і втік із базару.

Чудовиськ і черепах базарна інтелігенція йому згадувала ще дуже довго. Називала його деколи «песиголовцем», деколи «сціоподом».

«Сціопод» узагалі міцно закріпився в лексиці кінця 1990-х і означав що завгодно, з чого можна пореготати.

Зошит зі злощасними лекціями Міла викинула у смітник, звідки Лєна його підібрала і перечитувала на дозвіллі. Початок їй особливо сподобався:

«Шановні студенти. Я прошу вас у всьому беззаперечно мені вірити. Навіть якщо вам здасться, що я брешу. Прошу вас вірити в усе, що ви почуєте, бо в цьому світі можливо все. Абсолютно все. Що ви тільки здатні чи не здатні уявити. Немає правди чи неправди. Є тільки те, що говориться. А якщо воно говориться, значить, воно вже існує. Блез Паскаль перед смертю сказав своєму священику, що вірить у все і всім серцем. Так вірити прошу вас і я. Той же Паскаль сказав, що весь світ обманює людину, обманює навмисно, щоб вона не дійшла до істини. Але пошук істини — це вже наступний крок. Тільки після того, як ви в усе повірите, будете готові у брехливому світі відшукати