Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

Те, чим так захопився Віталій Андрійович, було маленькою сі-

рою мишкою, котра скидалася майже на живу, але була металевою,

нафаршированою різними дротами і мікросхемами. Весь минулий

тиждень полковник міліції присвятив тому, що різними хитромудри-

ми способами намагався приєднати мишку до електронного пульту

управління. Нутрощі він роздобув з дитячої машинки на керуванні,

котру купив у понеділок в «Дитячому світі». Робота була важкою, але

й захоплюючою: цілий тиждень, схилившись над маленькою мишкою

за столом з червоного дерева свого величезного кабінету, він уявляв

собі фантастичну потіху, коли його дружина, Ніна, в суботу спокій-

но поратиметься на кухні, а він скерує туди свою маленьку подругу

– мишу. Ото вереску буде! Підстрибування на стільці! Нінка точно

випустить з рук тарілку чи каструлю! І тоді він – її захисник і герой,

влетить до кухні, як супермен, одним різким рухом – без жодних ва-

гань! – зловить зловісну мишу в жменю і винесе її на вулицю, де дбай-

ливо сховає в кишеню, бо ще ж пригодиться. А Ніна за це точно його

обійме й поцілує, знову назве її лицарем, як вже років двадцять не

38

називала і, якщо підфартить, зготує йому вареників з вишнями. Ах,

які планувалися вихідні – блаженство розтікалося Віталію Андрійо-

вичу від скронь аж до пучок пальців, він мрійливо заплющував очі і

відкидався назад в своєму неозорому шкіряному кріслі.

Але, всупереч його планам, все пішло шкереберть. Тобто, світ за-

лишився на місці – і його робота, і його квартира, і навіть субота на-

ступила вчасно, та що вже там – навіть дружина поралася на кух-

ні, слухаючи радіоприймач, і мишка плавно і безтурботно заїхала в

кухню, і за кілька секунд Ніна Миколаївна в розпачі випустила з рук

тарілку з салатом і, немов дика пантера, стрибнула на стіл, по доро-

зі ще й вдарившись головою об люстру; але минула якась хвилина і

мишка, впершись носом в газову плиту, замість того, щоб бігти в сто-

рону, мудро дала «задню», акуратно розвернулася і безшумно полізла

під стіл. Ніна Миколаївна протерла краєчком фартуха здивовані очі,

пригледілася і побачила, що хвіст у миші стовбичить вгору прямо,

як вежа, а на кінчику його мигає манюсінька червона лампочка. Роз-

лютована жінка зіскочила зі столу в той самий момент, коли в кухню

влетіло опецькувате тіло її чоловіка, чомусь з ретельно поголеною

мордою і в новій футболці; обоє вони кинулись під стіл, але того разу

святкувати перемогу було суджено таки дамі, і вона з усієї сили геп-

нула чашкою по миші, та розпалася на дві частини, ще деякий час

продовжуючи гудіти.

– Що це має значити, телепню?! – визвірилася на Віталія Андрійо-

вича його дружина.

– Сонце моє, ти просто нічого не розумієш, я ..ммм, як би це ска-

зати....мммммм проводжу досліди... – на кислій міні полковника годі

було прочитати бреше він чи каже правду.

– На мені, скотино??!

– Ні! – аж просяяв чоловік, намацавши думкою рятівну соломин-

ку. – На миші!

– Ти мене своїми дослідами в могилу зведеш, нелюде! Хто це до-

сліди робить на металевій миші, га? Теж мені, кібернетик знайшовся!

Ви там у себе на роботі над людьми досліди ставите, б’єте, органи

відбиваєте, вбиваєте, ґвалтуєте, а тобі все мало, садисте, так? Тобі ще

з дружини познущатися треба? Її в могилу звести – ту, що тебе двад-

цять чотири роки терпить, миє, вдягає, годує?

39

– Та дай ти вже спокій! Нікого ми не вбиваємо, вони самі зі сходів

падають, коли довго говорити не хочуть. І взагалі – не сунь носа не

в свої справи! Сидиш тут на кухні – от і сиди! І щоб я писку твого

більше не чув! Ясно?

– Йди звідси, нелюде... – розгублено сказала Ніна Миколаївна і від-

вернулася до газової плити, щоб витерти сльози.

Віталій Андрійович вийшов з кухні, зайшов до кімнати, увімкнув

телевізор ледь не на повну гучність і почав дивитися програму про

автомобілі. «Ех, жаль, що все так вийшло. – міркував собі полковник.

– Я хотів як краще, та не вдалося. І як же ж вона розпізнала, що це не-

жива миша? А міг би тепер ніжитися в любові й наминати варенички

з вишнями. Ну нічого, ще щось придумаю».

Останні роки йому геть нелегко жилося. Кар’єра, щоправда, пішла

вгору, але це наклало більше обов’язків, відповідальності, забирало

більше часу, а в той час вже і діти встигли вищу освіту здобути й по-

роз’їжджатися, і вони з Нінкою залишилися вдома самі, та замість

затишку на схилі літ, спокою й щастя, сім’я почала тріщати по швах:

діти не хотіли з ним спілкуватися, викрикуючи, що він зіпсував їм

дитинство й юність своїм командним вихованням і наказами що і

кого любити, а що і кого – ні, дружина з року в рік все більше сипала

прокльонами в його бік, бо то їй не подобалося, що міліція служить

антинародному президенту-дебілу, то міліція вбиває людей і бере

хабарі, а за все це в її очах відповідав він – начальник всього лише

одного з районних управлінь міліції у місті Києві. Божевілля вдома,

здається, перекинулося, як пожежа, й на роботу – його ім’я все час-

тіше звучало в скандалах, правозахисники й опозиція називали його

втіленням гниття правоохоронної системи країни, він загруз у комп-

роматі, пов’язаному з хабарами і молодими проститутками в його са-

унах, тому все вище начальство – і міліційне, і політичне – саме йому

доручало найбрудніші справи: то прибрати журналіста, то «наїхати»

на бізнес котрогось із опозиціонерів, а то й зовсім розігнати мітинг

кийками.

Все це Віталію Андрійовичу настільки набридло, що він усі свої

посадові функції доручив людям, яким довіряв найбільше – своєму

першому заступнику, котрого колись, коли той ще ходив в лейте-

нантських погонах, врятував від тюрми, і водієві, який був настільки

40

дурним, що вмів тільки виконувати накази. Робота полковника з того

часу звелася лише до відповідей на телефонні дзвінки начальства, а

все інше, починаючи від проведення нарад і закінчуючи звітами в Го-

ловне управління, взяли на себе