Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

намулі, стригли вухами, відганяючи настирливу комашню, що хмарами здійнялася з очеретів і миттю налетіла на них, як на безкоштовний бенкет.

Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краєвидів, пройшовся берегом. Окрім того, що місцина була на диво живописною, а сонце сідало і забирало за собою спеку, він уперше за цілий день зміг розім'яти затерплі від верхової їзди ноги, тож відчуття землі під ногами поповнювало ліричний настрій юнака. Ще зранку він був у Чигирині, а тепер ось воно – Дике Поле! Таємниче і безмежне, величне і вкрите козацькою славою. Скільки ж чувано про нього, скільки разів бачене воно в юнацьких мріях та снах…

Невеличкий загін охочих – лише шість вершників, підібрався в шинку під Замковою горою в Чигирині ще кілька днів тому. Пристав до них і Іван, зачув-бо: на Січ подорожують. Від тієї пори Іван місця собі не знаходив, хотів не гаючись вирушати, та де там! Ватагу очолили двоє спритних, але не дуже поспішливих запорожців – Кіндрат Макогін та Васюк Зоря. М'яко кажучи – непоспішливих. До них приєднався ієромонах Інокентій, якого архімандрит самої Києво-Печерської лаври особисто рукоположив на посаду попа січової церкви Святої Покрови, йдучи назустріч проханням запорожців, які на той час залишилися без панотця. Четвертим прибився обдертий гультіпака на ім'я Місюрка. Його кінь у досить недешевому рондику і оксамитовий гаман, повний щирого золота, зовсім не гармонували з довгим скуйовдженим волоссям, подертою свитиною і босими зашкарублими п'ятами. Але ніхто не запитував, звідкіля в Місюрки такі гроші. Досвідчені розуміли і тому не питали, недосвідчені знизували плечима. До цих недосвідчених відносилися Іван Богун і Данило Нечай – випускник Київської бурси, який одразу ж після виходу за ворота братської школи пропив усі книжки, виміняв рясу на каптан і подався на Запоріжжя.

Познайомилися, як уже відомо, у шинку. Богун сидів біля крихітного віконця, за почорнілим від часу і тисяч рукавів столом і їв, запиваючи пивом, смажену зайчатину, коли вперше зустрівся з майбутніми попутниками. Не дивлячись на обідню пору, в шинку було малолюдно. Окрім нього і гучної компанії в кутку, не було жодної людини. П'ятеро його майбутніх попутників гуляли по-козацьки.

– Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив діловито один з них.

Гершко – огрядний представник нації шинкарів та орендарів, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу і мащені гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козаків. Масні губи під його орлиним носом розповзлись у догідливій посмішці.

– Що пан має до мене? Я таки маю для пана все, що той забажає!

– Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помітно виходив з покори господарю.

Другий запорожець (Кіндрат Макогін), підняв голову зі столу, де вже деякий час відпочивав, і навів очі на шинкаря.

– Т-треба б пейси йому повисмикувати.

– Зачекай, – підняв руку Васюк. – Гершко! Дай горілки. В нас панотець тверезий.

Інокентій, що теж добряче сп'янів, відчайдушно замахав руками:

– Од диявола сіє! Геть, христопродавцю, я більше пити не буду!

Але Васюк не вгавав:

– Ну то бурсак вип'є чи он пан Місюрка.

Місюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'ємистому коряку.

– К бісу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!

Гершко із сумнівом подивився на «пана Місюрку». Той недбало витяг з кишені цехіна[19] і пожбурив ним у шинкаря.

– Тримай.

Макогін повільно піднявся.

– Таки повисмикую.

Васюк Зоря недбало відмахнувся, і Кіндрат знову впав на лаву. Позіхнув.

– Потім висмикаю.

Бурсак Нечай мовчки палив люльку, підсміюючись з п'яної розмови. За хвилину на столі стояла величенька сулія меду. Він, зітхнувши, подивився на неї, потім на присутніх за столом і нарешті кинув погляд на Івана.

– Рятуй, чоловіче, – посміхнувся він до Богуна. – Самі не подужаємо.

– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…

Двічі Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожі на самоті він був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжні запорожці! І його кликали до них за стіл, як рівного до рівних! Скоро невідомо-звідки з'явилися музики, в яких Макогін жбурнув жменею срібла, і гулянка покотилася, набираючи оберти. Тоді й домовилися вирушати на Січ разом, перед сходом сонця…

Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся і відчув, що знаходиться в соломі, маючи перед очима якісь скріплені між собою бруси грубо обтесаного дерева і вкриті пилом та добряче утоптані чоботи. Над чобітьми починалися холоші мащених дьогтем шаровар і поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледіти оберемок соломи, але з-під нього лунало таке могутнє хропіння, яке наводило на думку про присутність там когось з вчорашніх знайомців. Від спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарікаючи, Іван виліз із соломи і лише тепер помітив, що він знаходився на великому возі, до половини закиданому соломою. На зеленій ковдрі трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-під воза стирчали ноги ієромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, кроків за тридцять від нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобі таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному від часу і дощів зрубі стояло воно! Відро! Відро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу.

З насолодою Богун напився з відра, а решту води, перевернувши, вихилив собі на голову. Це принесло ні з чим не зрівняне полегшення. Зітхнувши, подивився на небо – до півдня залишалося не більше години.

Коли Іван повернувся до воза, картина там дещо змінилася. Інокентій стояв на землі, клав хрести, бурмотів і витягував з бороди солому. Кіндрат Макогін, стоячи поряд, порпався в кишенях. Нарешті нашкрябав кілька мідяків. Зітхнувши, вкинув назад.

– Що за віз? – запитав він невідомо в кого.

– Місюрка вчора купив, – відповів йому хрипким голосом Васюк Зоря.

– На біса?

– У нього спитай, він його тобі подарував.

– Мені? – недовірливо ткнув себе у груди Макогін.

– Атож.

Макогін повернувся і покрокував до шинку.

– Гершко! Гершко, жидівська твоя душа! А купи віз, чуєш…

Решту дня Інокентій разом з Іваном проходили містом. На другий день з'явився Місюрка. У лундишевому[20] каптані, з підбитим оком і повним гаманом. Іван, Інокентій та Нечай пішли купатися та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарешті виїздили четвертого дня, на Місюрці вже не було лундишевого каптана. Світили латаними сорочками й обидва запорожці…

II

Багаття тріскотіло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила білою піною тетеря,[21] а неподалік похропували, пасучись, спутані коні. Запорожці безжурно потягували люльки і очікували на вечерю. До гурту