Софія Юріївна Андрухович - Літо Мілени

— Гарно? — бабця Земислава страшенно тішиться, що Мілені подобається її нова зачіска. — То мені пані Трупна вчора принесла хну, і я зафарбувала сивину.

Мілена залишає бабцю Земиславу з відчуттям провини, ніби щось від неї приховавши, і йде далі. Опиняється в маленькому містечку, на ярмарку чи на якомусь святі. І дивується, бо всюди — на будинках, на деревах — з’явилися фігурки людей і звірів, а найбільше — зміїв і драконів, і вони дуже схожі на живих. Мілена впізнає серед постатей щойно бачену бабцю Земиславу з рудим волоссям, а поряд — дідуся Леона, трішки далі помічає щасливу пару закоханих голуб’ят, вони ніжно обіймаються, так, ніби ніколи і не думали розлучатися, бачить маму з татом, о. Лавра з білими крилами, Ванду з чорними крилами, Ружену, своїх сусідів з потягу... І Мілені все це надзвичайно подобається, вона в захопленні, в шаленому, несамовитому захваті прокидається.

Вже був ранок, і потяг, очевидно, майже досяг мети подорожі. За вікном пропливали зарості джунглів, ядучо-зелені соковиті листки шелестіли по склі, волохаті стовбури дерев, обплутані ліанами, здавалося, повільно і плавно ворушаться, верещали дрібні мавпи, птахи лопотіли крилами, і до потягу прорвався запах Африки.

Тільки тепер Мілена помітила, що всі її вчорашні супутники позникали. їх наче й не було тут ніколи, так відчувалася Мілені разюча відсутність милого панства. Навіть двоє риб’ячих стариганів десь поділися, і Мілена засумувала: як то буває, їдеш із людьми в потязі, слухаєш їхні розмови, вриваєшся на трохи в їхні життя, а потім вони ідуть собі до своєї Африки, а ти — до своєї. І не побачиш ти їх більше ніколи. Та не так сталося, як гадалося. Якби ж то Мілена знала.

Але вона не знала. Вона їхала у вагоні, де, крім неї, залишилося ще кілька десятків бабів із сумками, і вдихала запахи Африки. Раптом двері відчинилися, і двоє чорношкірих молодиків зайшли досередини.

— Тут вільно? — запитали вони, наблизившись до Мілени, а вона здивувалася, як це хлопці змогли заскочити до вагону, коли потяг котить на повну потужність.

— Авжеж... — відповіла вона, люб’язно посміхаючись. Їй здавна подобалися чорношкірі молодики, ці ж були особливо симпатичними.

— О, а це, певно, твоє... — один африканець підняв із землі і подав Мілені грубеньку зелену книжку.

— Власне, ні. Власне, так, — відповіла Мілена і прочитала на обкладинці: «Сивий Пан. Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність. Гастрономічно-літературна монографія». А на форзаці Мілена знайшла: «Шановній пані Такій-то Такій-то Трупній від автора. Нехай пум-пум-пум...» і т. д. Це було досить дивно — як могла Бабця У Плетеній Спідниці забути цю книжку? Та й куди вони всі так раптово поділися, ніби ж до кінцевої їхали? Але довго розмірковувати над усім цим не довелося — потяг сповільнив ходу і за мить зупинився.

— Африка! — оголосив кондуктор, і жіночки із сумками почали пнутися до виходу і вивалюватися з вузьких дверей потягу назовні. Там вони падали, піднімалися і продовжували вовтузитися зі своїми клунками.

«Дивний народ», — подумала Мілена, виходячи після них. Двоє симпатичних африканців підтримували її валізку і білозубо посміхалися.

10

Як поводитися в Африці? Що робити, коли ти опиняєшся сам серед різнобарвної метушні, серед незрозумілих мов і незнайомих облич, коли всі навколо мають свої термінові справи і ніхто не звертає на тебе уваги, навіть якщо ти сам намагаєшся її до себе привернути?

Мілена була дещо розгубленою. Двоє симпатичних африканців допомогли їй зійти з потягу і наступної миті розчинилися в натовпі, навіть не залишивши своїх чеширських посмішок. І Мілена вирішила найперше роззирнутися доокола.

Потяг усе ще стояв на колії, випускаючи зі свого розпеченого і стомленого нутра останню пару. Робітники оглядали і обстукували його з усіх сторін, підлазячи під колеса, видряпуючись на самісіньку гору. Мілена підійшла до одного з них:

— Перепрошую, але чи не могли би ви мені допомогти? Я...

Робітник щиро посміхнувся до неї і просичав:

— Псс шрлссшш джщчссц ц ц!

— Фффффффф! — підтримав його інший, радісно розмахуючи руками.

— Дуже вдячна, — збентежено промовила Мілена і позадкувала геть. Треба було шукати когось іншого до спілкування.

Декілька бамбукових халупин перехняблено стояли недалеко від колії. Можливо, в них можна було знайти щось корисне. Мілена зазирнула до першої і мало не вмерла від огиди: в цій халупці лежала купа живих білих личинок, таких блискучих, вологих, покритих слизом. Вони ворушилися, і тому від купи долинав такий особливий звук шурхотання, який і привабив спершу Мілену. Ні, личинки їй навряд чи потрібні зараз. Можливо, знадобляться пізніше, але не зараз, тільки не тепер. І Мілена поспіхом підійшла до наступної хатки. Там лежала, розкинувши ноги і руки, товстелезна чорна баба, замотана у якісь кольорові шмати.

— Йди звідси, жеброто, хіба не бачиш — ми спочиваємо! — пробубоніла баба, підвівши свою гігантську голову.

«Напевно, краще буде, якщо я спробую сама собі дати раду», — подумала Мілена і, ще раз озирнувшись навколо, пішла вглиб лісу вузькою стежкою.

— Ффффффф! Ффффффф! — кричали їй услід захоплені залізничники.

Було неймовірно спекотно, але Мілена цього майже не помічала, бо все розглядалася навкруги. А навкруги було і справді дивовижно. Міленина мрія здійснилася: фантастична Африка простягалася перед нею. Купи великих комах під ногами і в повітрі розчулювали її мало не до сліз. Вони кусалися, боляче впиваючись у шкіру своїми гострими жалами, і це було не занадто приємно, але ж це була справжнісінька Африка! Треба вміти чимось жертвувати заради мрії, це ж тобі не книжечка з кольоровими картинками про любов і щастя! Але хіба ж не була Мілена щасливою, дивлячись на несамовитої краси квіти, живі, великі, барвисті. Вони світилися життям, пульсували соками, проростаючи з гарячої землі або з інших рослин. Хіба ж не була вона щасливою, вдихаючи всі ті аромати, запахи тропіків, хвилюючі, спекотні, нудотно-солодкі, часто смердючі, задушливі, але ж які справжні! Хіба не була вона щасливою, слухаючи тріщання і дзижчання комах, зойки і співи птахів, верески мавп та інші загадкові звуки? Можна сказати тільки одне: була!

Мілена йшла стежиною, яка ставала все більш і більш непролазною, і танула від насолоди. Можливо, вона б і померла так від надміру почуттів, що розпирали її, коли це раптом побачила велетенську сіру пащу, гостинно роззявлену назустріч. Це був крокодил. Крокодил фантастичних розмірів, який невідомо як опинився тут, посеред стежини, зі своєю розкритою пащекою, зі своїми дрібними