Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А вмер він весною. Поховали його на цвинтарі неподалік од шляху. Було, на короварні йду, то кожного разу і бачу той хрест, рушником пов’язаний.
... короткий осінній день, який догорів поміж яворовим гіллям. Юр уже скінчив лагодити ворота, які геть було похилилися й ось-ось упали б од вітру, а тоді пошукав у повітці й виволік насеред обійстя важучого ясенового стовпа, якого він хтів підставити на причілку, — аж зір його ковзнув провулком, що зяяв за стіною колючих сухих бур’янів, і він зненацька побачив, що вже стоїть старий вечір і сонце давно сховалося серед грудкуватих піль, які прозирають крізь голе віття безлистих верб. Він замислено зважив у руці сокиру й, зміркувавши врешті-решт, що сьогодні вже багацько утнути не встигне, похилив стовпа на стіну й утомлено почвалав до хати.
Світлиця зустріла його понурим глухим напівмороком; всі речі немов би заклякли на своїх місцях, і він мимохідь знову зачудувався з оцього недвижного статичного світу, який оточував його вже цілісіньку добу, а тепер почав породжувати якусь невиразну тривогу. Коли він запалив світло, це гнітюче почуття зробилося ще дужчим; пораючись коло груби, брязкаючи дужкою відра й чайником, совгаючи туди-сюди тяжкого стільця, який гарчав ніжками по долівці, він увесь час вслухався у ватяну тишу, що німувала в передпокої, і хоч звідти не долинало ані жодного звуку, тривога однак не полишала його — вона зростала й тоді, коли він вечеряв, сидячи на ослоні біля вичовганого дубового столу, й тоді, коли він відчиняв чавунні дверцята, щоб підкинути у вогонь грубих яворових полін, і навіть тоді, коли погасив урешті світло й, уклавшись на ліжку, вкрився вогкою ковдрою, що видалася йому такою тяжкою, наче її зробили з листового заліза.
Сон відразу ж навалився на нього, мов земля, й він став утрачати відчуття реальности, дедалі глибше й глибше провалюючись у непроглядну чорну ковбаню, де, неначе риби в темній воді, пропливали якісь безформні тіні, періодично проблискували гарячі оранжеві плями й безугавним тлом стояв сухий набридливий тріск, який звучав у барабанних перетинках...
... й коли свідомість його згасла, опустившись за грань, де кінчається ява, то зненацька він чітко й виразно почув крізь сон, як у сусідньому покої пролунав глухий старечий голос, який погукав його на ймення: «Юру!»
Він підхопився й сів на ліжку. Підсвідомість продовжувала з ним свою підступну гру: спросоння йому вдалося, ніби він ще малий, зараз йому років з десять і з передпокою гукає баба. Ще не прокинувшись, він тривожно заозирався наокіл, а тоді, не тямлячи себе, крикнув: «Бабо... бабо, я тут!»; і допіру ці слова прозвучали серед моторошного безгоміння, що висіло в світлиці, як він отямився й відразу ж згадав усе гамузом — і те, що за плечима в нього чотири десятки літ, і те, що він повернувся пораненим із зони бойових дій, і те, що баби давно вже немає й усе це просто сонна мара, яка лякає його серед ночі.
Він провів рукою по чолі й, повагавшись, знову вклався горізнач. Серце калатало, як навіжене, й сон геть відлетів од його віч. Темрява в покої стояла така, що він і рук своїх не міг розгледіти. Трохи полежавши, він одкинув ковдру й, ковзнувши долонею по ребрах, намацав із правого боку тверде перехрестя рубців, яке пульсувало гарячим сухим жаром. Навіть на дотик можна було розпізнати, що за останніх кількоро день цей кім’ях виріс майже удвічі. Юр сумно посміхнувся й, знову заклавши руки за голову, втупився у пітьму. Його поцілило на шосе, допіру він піднявся в атаку, й куля калібру 5,56 з розбалансованим центром вийшла аж під пахвою. Якимось дивом вона обминула легеневу артерію, однак подальші десять місяців стали для нього справжнісіньким пеклом — він просто-таки зненавидів своє тіло, яке проти його власної волі хапалося за життя й завдавало йому таких страждань, про які в нього до тої пори й гадки не було... Врешті, після кількох операцій справи неначебто повернули на ліпше, він помалу зіп’явся на ноги, а згодом навіть узявся було за тренування, щоб відновити м’язи, — аж якоїсь днини під час чергового огляду виявилося, що операційні близни почали розростатися, причому процес цей розвивається з катастрофічною швидкістю. За кілька днів хірург покликав його до кабінету. «Ти — солдат?» — поспитали його. Він мовчки схилив голову. — «Ну, то будемо говорити без реверансів... Ми більше нічого не можемо зробити для тебе. Це — онкологія... безнадійний випадок, розумієш?» — «Так уже й безнадійний?» — іронічно поспитався він, силкуючись приховати холодний жах, що пройняв його в однісінький мент. — «Ми вважаємо, що лікування принесе тільки зайві муки... Радимо тобі від усієї душі — їдь додому і постарайся прожити без медицини!..» — Хірург навіщось поправив окуляри. — «Якщо запасешся наркотиками, то зможеш зберегти людську подобу...»
А наступного дня прийшов лист. Він знайшов його на ліжку — жовтий конверт, замацаний десятками рук, із плямами од рушничного мастила, і поштовий штемпель свідчив, що йшло це послання до нього цілий рік, блукаючи по всіх госпіталях. Всередині був листок з учнівського зошита, списаний знайомими каракулями, й насилу пробігши його поглядом, він вискочив з кімнати й притьмом погнав до телефону. Зв’язок був кепський, та до вечора він таки додзвонився в село. «Що? — питалася секретарка у сільраді. — Не чую! Га? Який Юр? Та балакайте голосніш, а то я не пойму, що ви... А-а, баби Чакунки онук! Так вона вмерла... Вмерла, кажу! Коли? А вже з год, напевно... Еге! Її вже й зо списків усіх скреслили давно... А ви що, не знали?» Юр опустив руки й щось із хвилину стояв, наче укопаний. В слухавці подивовано квакало й квакало, аж врешті він отямився й, тихо повісивши її на важіль, вийшов з кабіни.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тема для медитації», після закриття браузера.