Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

з буксирів і поставила питання в сільраді: треба, мовляв, розкуркулити нарешті цих індусів, бо вони антисовєцьку пропаганду ведуть... Через тиждень прийшли активісти, описали все до цурки, — а діда твого повезли в город, щоб судити!..

— За що? — не второпав Юр.

— Бо в Петлюри служив колись! Правда, так і не довезли — по дорозі він обох чатових задушив і з їхнім оружжям утік... Ой, полювали ж на нього, ой полювали! Він же ж як почав цих чортів червонопузих убивати... в Китайгороді голову колгоспу застрілив, під Жорнівкою зарізав бригадира, в полі коло Морозівки поклав двох активістів... Такий, як ти, був оце запеклий... нікому нічого не прощав!..

— То як же ж його вбили?

— А бабуня хіба тобі не казала?

Юр криво посміхнувся.

— Вона про все говорила... от тільки про се ні пари з вуст! Мовчала мов затялася...

— Півгода ганялися за твоїм дідом... і все дарма! Аж весною він став приходити до хати й приносив хліб... Хтось побачив його та й заявив у сільраду... Обклали його в сім яру як вовка — всеньку ніч стріляли та не могли вбити! Аж як стало розвиднюватися, обійшли поза горою — та гранатами й закидали!..

Баба Лепестина втупилася у долівку. Юр понуро мовчав, дивлячись у вікно, де по загаті плигали меткі сірі горобці.

— А хто ж його видав на смерть, невідомо? — поспитався він по хвилі.

Баба підняла голову й гостро подивилася на нього.

— Нащо воно тобі, сину?

— Та не в цьому ж річ... — замислено сказав Юр. — Просто я хочу знати, як воно все було... розумієте?

— І що ж воно тобі дасть?

Він гірко засміявся.

— Бачите, — нарешті сказав він, — я оце рік лежав у госпіталі — й увесь час думав над тим, як склалося моє життя... Аж додумався до того, що воно не могло скластися саме по собі, а пов’язане з долею тих людей, котрі вже пішли на той світ... тому що все на цім світі пов’язане! І життя мого діда якось перехрещується з моїм життям... хоч я й народився через двадцять п’ять років після його смерти!..

— Та певно... — погодилася баба Лепестина.

В хаті знову зробилося тихо, й тільки чутно було, як десь у сволоках точать шашелі.

— А хто ж іще в селі зостався з тих людей? — озвався Юр.

— Таки хочеш докопатися до тих часів, еге? Ой сину, сину...

— А кому ж іще правди добиватися! — понуро сказав він. — Старіші в нашім роду повмирали, а молодим той тридцять третій год ні до чого... один я й лишився!

Баба махнула рукою.

— Дивися... роби як хочеш! У кожного своя дорога в сім житті...

ГЛОСАРІЙ. Здрастуй юру пише письмо твоя Баба чакунка сину я вже стара і скоро умру приїдь до мене хоч востаннє побачимося звиділася вві сні Морана да й каже зажилася в мирі християнському стара Відьмо пора в Отхлань іти одвіт пора держать покутувати що накоїла на білому світі а вмиратимеш каже то щоб наділа оту сорочку що Калиною да барвінком вишита котору на весілля вбирала колись юру Христом Богом благаю приїдь щоб я остатній раз подивилася на тебе покинь ту войну була б вона проклята скіки віка мого все люде оден другого вбивають совісти в них немає всеньке наше кодло в сиру землю загнали оден ти в мене зостався мов Сонце в Небі а тут сину вже ні душі живої нема спустіла наша Гора геть чисто вся перебралася на цвинтар тільки ми з лепестиною сидимо як дві ворони аж дивно яка вулиця порожня й двориська бур’янами позаростали хіба Сови поночі кричать а я вже геть дитино подалася на силу Божу з хати виповзаю руки й ноги холонуть а вночі не спиться згадую геть усе що було на віку й революцію й колективізацію й Тридцять Третій год отой страшенний що люд люда їв таке те Життя було тяжке та трудне а тебе Сину згадую найдужче ворожила я на картах то недобре тобі падає Боже сохрани і помилуй три рази кидала а воно все однаково лягає приїдь до мене дитино одні ми з тобою зосталися на сьому Світі хоч побачимося перед смертю хай Господь тебе милує й сохраняє і вся Сила та Міць небесна

... замужем була та якось зустріла його біля коперації, а стояла така негода, він був забрьоханий з ніг до голови і п’яний-п’яний. Голубонько моя, каже, як же ж ми розлучилися з тобою на сім світі! да я ж тобі радий був неба прихилити! а мені за сльозами й світа білого не видно, й се був той день, коли ми зійшлися та й жити у парі зачали — на зламану голову, на одчай душі, на сміх людський та неславу! — і так уже любилися, Боже! да й він розповідав: як у город він потрапив, і як у тюрмі сидів, і як бив його конвой у лагері та геть чисто бебехи поодбивав. А як нашпигуюся, каже, тимго марафетом, то таке мені ввижається: Бог-Отець, ясний та світлий мов сонце, а янголи — так і в’ються, так і в’ються кругом.

Матір його Дзякункою прозивали. Коротко стрижена була, в червоній косинці, й очі мов у гадюки. Коли йшла по селу, то старі люде спльовували услід: отеє та, що три чверти села голодом виморила... щоб її на марах винесло! Кажуть, як починалися колгоспи, то вона комсомольцями заправляла. Хто не виконав продподаток, до того приходила комса під ворота, запалювала солом’яні віхті й горлала: гав-гав! гав-гав! куркуль хліба не дав! Отак, бувало, й цілу днину репетують. А восени записалася та Дзякунка до буксирів. Молода була, допіру двадцять років, — а з людей наче справдешня гестаповка збиткувалася! Кажуть, шукала комісія хліб в одної сім’ї — тепер уже й прізвище їхнє пропало, бо навесні вимерли до їдної душі. А в печі лежали на декові чибрики — такі коржики з картоплі й кукурудзяних качанів. Голова буксирів як витяг деко, так і вивернув його на долівку. Діти кинулися, було, збирати, а Дзякунка випередила їх — та постолами бігом і розтовкла ті чибрики... щоб не дісталися, каже, куркульським виплодкам!

Сина змалечку привчила красти. Ото, каже, йдеш через чужий город, то щось і вирви