Христина Лукащук - Курва

– Щось сталось? – допитувався хлопець.

– А-а-а-а… – начебто до себе.

Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертатися до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим волоссячком на мокрому чолі. Але… голос.

– Можна, я вас проведу? – Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.

Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, невисокого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.

– Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… – Жінці захотілося виговоритися.

– Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, – трактував по-своєму її слова.

Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…

– Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, – вперше сказала про це вголос.

– Загинув? – зі співчуттям.

Заперечливо захитала головою.

– Покинув, – тихо.

Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.

– Не плач, не плач…

Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніжно гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, висихали сльози, втамовувався біль.

– Веди, – тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому підборіддя.

– Куди? – Звела на нього глибокі, як ніч, очі.

– До малої веди, до Стефки.

Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?

Наче почув.

– Скажеш, що я її батько.

– А далі? Що буде далі?

– Далі буде так, як ти захочеш, – всміхнувся.

Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було відчуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.

– Як хоч тебе звати? – всміхнулася й вона. Крізь сльози.

– Михайло.

– Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.

Моя співробітниця при нагоді казала, що це була найщасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.

А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?

Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота – домівка, домівка – робота, пряма дорога до цілковитого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.

У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж потрібно виходити». Так, начебто те заміжжя – панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, назустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасливий в обох, що й аргументи всі розсипаються.

Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.

– Приїзди до мене… – мало не плачу в слухавку.

– Що трапилось? – стурбовано.

Вона – мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…

– Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. – Майже правда.

Раптом усвідомлюю, що й справді скучила – за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.

– Юльку кличемо?

– То ти згодна? – не можу приховати своєї радості.

– Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, – тішиться.

– Ти це серйозно?

– Про що? Про начиння?

– Про совість.

– Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? – обережно.

– Ти знаєш? Звідки? – Все ще не вірю.

– А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?

– Юльці подзвониш чи мені самій? – намагаюся перевести розмову в інше русло.

– Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?

– З чого ти взяла? – я таки не здаюся.

– Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Бачила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?

– У відрядженні, – довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.

Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б нізащо у світі не проміняла його присутність на посиденьки з подругами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.

– Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачимось. Щось із собою прихопити?

– Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… – Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.

Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.

Ірина – висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся кольору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на позір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить підгузок. Але ні. Вона це робила. Та