Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

що маєте доручення від Генрі, — несподівано змінила вона розмову. — І нібито він невинний. О, як би я хотіла повірити в це!

— Я цілком певний, що Генрі не вбивав вашого дядька так само, як і я…

— Тоді не кажіть більш нічого, принаймні тепер, — весело перебила дівчина. — Насамперед я маю перепросити вас, хоч ви повинні визнати, що деякі з ваших вчинків і слів були досить обурливі. Ви не мали ніякого права цілувати мене.

— Але ви повинні визнати, — нагадав Френк, — що я зробив це під загрозою револьвера. Хіба ж я міг знати, що ви не пристрелите мене, якщо я вас не поцілую?

— Ну, годі, — попросила Леонсія. — Ходімо тепер до пас і дорогою розповісте мені про Генрі.

Її погляд упав на хусточку, яку вона так зневажливо відкинула від себе. Вона побігла й підняла її.

— Бідна скривджена хусточко, — защебетала дівчина. — Тебе я також маю перепросити. Я сама виперу тебе… — Вона підвела очі на Френка, звертаючись до нього, — і поверну її вам, чисту, свіжу й просякнену моєю щирою вдячністю.

— А ознаку тварюки? — спитав Френк.

— Я так шкодую, — каючись, призналася вона.

— А моїй тіні буде дозволено лягати на вас?

— Буде, буде, — радісно мовила Леонсія. — Ось, дивіться, вона й тепер лягає. Ну, рушаймо вже.

Френк кинув песо індіянському хлопчикові і, радісний, пішов за дівчиною стежкою, що серед тропічної рослинності вела до білої гасієнди.

Сидячи на просторому майданчику гасієнди Солано, Альварес Торес побачив крізь густі чагарі молоду пару, яка наближалася покрученою стежкою, і спостеріг таке, що примусило його заскреготіти зубами й зробити дуже помилкові висновки.

Він бачив, що Леонсія і Френк були захоплені жвавою розмовою й не помітили нічого. Бачив, як Френк вимахував руками і щось палко доводив Леонсії, — бо вона навіть спинилась, так пильно прислухалася до його слів. Далі Торес насилу пойняв віри очам — він угледів, що Френк вийняв персня, а Леонсія, відвернувши обличчя, простягла ліву руку й підставила третій палець. І Торес міг би заприсягтися, що то був саме палець, на який звичайно надівають обручку.

Та й справді, обручка Генрі опинилася на Леонсіїній руці. І Леонсія, не знати чому, відчула через це якусь невиразну прикрість.

Торес жбурнув геть погаслу цигарку, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, і навпростець майданчиком рушив їм назустріч.

Він навіть не відповів на привітання дівчини, а натомість із оскаженілою гримасою людини латинської раси напосівся на Френка.

— Від убивці годі сподіватися сорому, але він міг би принаймні дотримуватись пристойності.

Френк осміхнувся.

— Знову те саме, — сказав він. — Ще один божевільний у цій божевільній країні. Останній раз, Леонсіє, я бачив цього добродія в Нью-Йорку. Він конче намагався зав'язати ділові стосунки зі мною. А тепер я його зустрічаю тут, і він мене називає непристойним, безсоромним убивцею.

— Вам доведеться просити пробачення, сеньйоре Торесе, — із серцем заявила дівчина. — В домі Солано не дозволяють ображати гостей.

— В домі Солано, я бачу, дозволяють пройдисвітам убивати членів родини, — відказав той. — Немає такої жертви, що була б завелика задля гостинності.

— Опам'ятайтесь, сеньйоре Торесе, — люб'язно порадив Френк. — Прокиньтесь! Я знаю, в чім річ. Ви думаєте, що я Генрі Моргай. Я Френк Морган, і ми з вами нещодавно склали умову в Рігановій конторі в Нью-Йорку. Ось моя рука. Стисніть її, і такі перепросини цілком задовольнять мене.

Торес, на хвилину приголомшений своєю помилкою, взяв простягнену до нього руку й перепросив обох: і Френка, і Леонсію.

— Тепер, — засяяла вона, сміючись і плескаючи в долоні, щоб покликати служницю, — я маю примістити містера Моргана і сама вдягтися хоч би в що-небудь. А тоді, містере Торесе, з вашого ласкавого дозволу ми розкажемо вам про Генрі.

По її виході й опісля, коли Френк теж пішов до своєї кімнати слідом за молодою гарненькою метискою, Торес трохи отямився і завважив, що він здивований і лютий, як ніколи. Він-бо сам бачив, що якийсь чужинець, якийсь приблуда, надягнув обручку на палець Леонсії. На хвилину він замислився. Леонсія, що її в мріях своїх він завжди мав за свою наречену, заручується з нью-йоркським грінго, ледве познайомившись із ним. Це було щось неймовірно жахливе.

Торес плеснув у долоні, прикликав карету, що був найняв у Сан-Антоніо, і майнув туди, поки Френк виходив із дому, щоб докладніше розпитати в тутешніх людей про Морганові скарби.

Після сніданку Френк помітив, що вітер дме з берега і що йому легко буде переїхати через лагуну Чірікві до Бичачого й Телячого островів. Френка брала нетерплячка подати Генрі радісну звістку про обручку, яка була вже на пальці в Леонсії, і він рішуче відхилив її пропозицію залишитися на ніч у їхньому гостинному домі й зустрітися з Енріко Солано та його синами. Була в нього й інша причина, щоб скоріше виїхати. Він погано себе почував при Леонсії, і не тому, що вона була йому неприємна. Навпаки, вона чарувала його й так вабила до себе, що він не наважувався залишатись далі під впливом її чарів, бо хотів зберегти чоловічу вірність людині в парусинових штанях, яка тим часом порпалася в піску на Бичачому острові.

Отже, Френк пішов, маючи в кишені листа від Леонсії до Генрі. Остання мить перед розлукою була дуже коротка. Притлумивши зітхання так хутко, що Леонсія засумнівалася, чи й справді вона чула його, Френк похопився вийти. Вона дивилася, як віп віддалявся стежкою, поки було видно, а потім глянула на обручку на пальці й відчула якийсь невиразний сум.

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анджеліку», що стояла на якорі, вислати йому човна. Але, перше ніж човна спустили на воду, до нього примчало шестеро вершників із револьверами при поясі й з рушницями при сідлі. Перед вели два чоловіки, за ними їхали чотири шибайголови-метиси. В одному з ватажків Френк упізнав Тореса. Всі рушниці вони спрямували на Френка, і йому не лишалось нічого іншого, як скоритися наказові незнаного привідці й піднести руки вгору.

— Подумати тільки, — здивовано мовив Френк, — вчора ще, а може, це було й мільйон років тому, я гадав, що бридж по долару очко найдужче збуджує нерви. А тепер, озброєні джентльмени на конях, що лагодитесь увігнати в моє бідне тіло кулі, скажіть мені, в чому річ? Невже ж я завжди мушу покидати ваш берег у супроводі рушниць та пороху? Вам потрібні мої вуха чи самі вуса?

— Нам потрібні ви, — мовив незнаний ватажок із щетинкуватими вусами й блискучими чорними очима.

— Та хто ж