Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

підкоряються видимій чи невидимій ідеології своєї країни. Китайські історики оповідають нісенітниці про Тибет і Монголію, і це вивчають у китайських школах. Ататюрк свого часу повністю переписав історію Туреччини. Він написав її так, що турки жили в Туреччині в Римську добу, за століття до їхньої появи. І так відбувається всюди… Якщо ми захочемо перевірити, то де перевіримо? Турки, як нам здається, що ми знаємо, прийшли з центральної Азії, і перші мешканці Туреччини не лишили по собі писемності. Що робити?

У.Е.: Така ж проблема з географією. Ми не так уже й давно визнали реальні розміри Африки, що їх применшували імперіалістичні ідеологи.

Ж.-К.К.: Я нещодавно був у Болгарії, в Софії. Я жив у невідомому мені раніше готелі «Arena Serdica». Увійшовши туди, я зрозумів, що готель збудували на місці руїн, які можна роздивитися крізь скляну прозору підлогу. Я розпитав персонал готелю. Вони мені пояснили, що на цьому місці раніше був римський колізей. Дивовижно. Я не знав, що римляни збудували колізей у Софії, і цей колізей, як кажуть, був лише на десять метрів у діаметрі меншим, ніж у самому Римі. Тобто величезний. На зовнішніх стінах археологи знайшли скульптури, що були своєрідними афішами видовищ, які там відбувалися. Вони зображали танцівниць, звісно, гладіаторів і щось таке, чого я раніше ніколи не бачив — битву між левом і крокодилом. У Софії!

Раптом моя пам’ять про Болгарію — а пам’ять вже колись вразило відкриття скарбів фракійців за декілька років до того, і це відкриття відкидало територію дуже далеко в минуле, далі, ніж Грецію — знову була спантеличена. Навіщо такий великий колізей у Софії? Тому що тут були, як мені пояснили, термальні джерела, які дуже цінували римляни. І я згадав, що Софія розташована неподалік від місця вигнання бідолашного Овідія. Так Болгарія, яку я вважав поза сумнівом близькою до слов’ян, виявилася римською колонією!

Минуле постійно нас дивує, можливо, дивує більше, ніж теперішнє. Процитую, щоб уже закінчити з цією болгарською історією, слова баварського коміка Карла Валентіна: «Раніше і майбутнє було кращим». Йому ж ми маємо завдячувати іншою дуже дотепною заувагою: «Все вже сказане, але не всіма».

Ми в будь-якому разі прийшли до того моменту нашої історії, коли можемо делегувати розумним машинам — розумним на наш погляд — клопіт пригадувати добре і погане, замість нас. Мішель Серра повернувся до цієї теми в інтерв’ю, яке дав виданню «Monde de l’Education», де сказав, що, раз ми більше не маємо потреби докладати зусилля запам'ятовування, то «нам залишається тільки розум».

У.Е.: Звичайно, немає сенсу вчити табличку множення в час, коли машини рахують швидше, ніж будь-хто. Але залишається проблема наших «гімнастичних» здібностей. Зрозуміло, що автівкою я можу пересуватися швидше, ніж пішки. Проте необхідно ходити щодня або бігати, щоби не перетворитися на овоч. Ви точно знаєте цю чудову науково-фантастичну історію про те, як у Пентагоні майбутнього століття, в суспільстві, де комп'ютери думають замість нас, знайшли когось, хто досі пам'ятає табличку множення. Військові вирішують, що ідеться про генія, особливо цінного в часи війни, коли світ постраждає від глобального браку електроструму.

Є інше зауваження. В деяких випадках сам факт, що ви деякі речі знаєте напам’ять, забезпечує вам кращі інтелектуальні можливості. Я згоден, що культура — це не означає пам’ятати точну дату смерті Наполеона. Але, без сумніву, все, що ви можете знати, навіть якщо це дата смерті Наполеона, 5 травня 1821 року, надає вам певної інтелектуальної автономності.

Це питання не нове. Винайдення друку вже було можливістю відкласти ту культуру, якою не хочемо опікуватися, в резерв, «у холодильник», в книжки, де можна було просто знайти інформацію, що була потрібна. Тож частину пам'яті було делеговано книжкам, машинам, але залишається обов’язок взяти найкраще з цих інструментів. І утримувати власну пам’ять.

Ж.-К.К.: Але ніхто не заперечить той факт, що для можливості використання складних інструментів, які, як ми вже побачили, мають схильність з посиленою швидкістю ставати застарілими, ми повинні без упину переучуватися новим способам використання, новим мовам, запам’ятовувати їх. Ми дуже багато використовуємо пам'ять. Можливо, більше, ніж будь-коли.

У.Е.: Звичайно. Якщо ви були неспроможні з часу появи перших комп'ютерів 1983 року постійно переробляти вашу інформаційну пам'ять, переходячи з гнучкого диска до дискет меншого розміру, а згодом — з диска до флешки, то ви мали багато разів втрачати дані, повністю або частково. Тому що, звісно, жоден комп'ютер не може прочитати перші дискети, що належать тепер до доісторичних часів інформатики. Я марно шукав першу версію «Маятника Фуко», яку записував на дискету 1984 чи 1985 року. А от якби я надрукував той роман на машинці, то та версія не пропала б.

Ж.-К.К.: Ще дещо не зникає — це пам'ять, яку ми зберігаємо про пережиті миті нашого існування. Цінна — та іноді зрадлива — пам'ять відчуттів і емоцій. Чуттєва пам'ять. Хто хотів би її позбутися та з якої причини?

У.Е.: Але біологічну пам’ять треба тренувати день у день. Якби наша пам’ять була схожою на дискету, то в нас хвороба Альцгеймера починалася б уже в п’ятдесят років. А все тому, що найкращий спосіб віддалити Альцгеймера та інші форми старечої недоумкуватості — це продовжувати навчання, наприклад, вчити один вірш напам’ять щоранку. Робити різноманітні розумові вправи. Навіть розгадувати ребуси чи анаграми. Наше покоління ще мало вивчати вірші напам’ять у школі. Але наступні покоління все більше цього уникають. Заучування напам’ять — це не лише вправа для пам'яті, але і для розуму. Сьогодні, коли ми не повинні це робити, треба змусити себе щоденно вправлятися, інакше ризикуємо передчасно постаріти.

Ж.-К.К.: Дозвольте додати два уточнення до того, про що ви говорите. Пам'ять справді схожа на м'яз, який ми певною мірою можемо тренувати, — те ж саме стосується уяви. Не треба доводити себе до стану борхесового Фунеса, про якого ви згадували, до стану людини, що пам’ятає все і втратила солодкий привілей забуття. І ще: ніхто не вивчив більше текстів, ніж театральні актори. І, попри цю роботу, попри ці зусилля протягом цілого життя, ми знаємо багато прикладів хвороби Альцгеймера серед акторів, і я запитую себе, чому так сталося. Також я вражений, як і ви, поза сумнівом, збігом між розвитком штучної пам’яті, що стоїть у наших комп'ютерах і видається невичерпною, та хворобою Альцгеймера, ніби машини наступають на людей, роблячи нашу пам'ять непотрібною, сміховинною. Ми самі собі більше не потрібні. І це дивує та лякає, правда?

У.Е.: Треба обов’язково відокремлювати функцію від матеріального