Інгеборг Бахман - Мáліна

дає мені зрозуміти, що чує це надто вже часто, і що краще від цього не буде, вона неодмінно хоче почати, хоче спробувати сама.

Dear Miss Freeman:

thank you very much for your letter of august 14th.[67]

Однак тут я повинна була б розповісти панні Єлінек цю дуже складну історію, і я промовляю благально: Найрозумніше буде, якщо Ви напишете ще два рядки й пошлете всі чотири листа до доктора Ріхтера, і додаю нервово, бо щомиті може зателефонувати Іван: Та ж ні, я кажу Вам уже вдесяте, його звати Вулф, а не Вольф, не так, як вовка у казці, Ви ж можете перевірити, ні, помер 45, я майже певна, погляньте ж бо, а потім викиньте це з голови, ми зачекаємо, поки він відповість, ця міс Фрімен і так вже завдала нам тільки страшенних клопотів.

Пані Єлінек згідна зі мною, вона прибирає усе з письмового столу, а я підсовую телефон ближче до себе. В наступний момент справді лунає дзвінок, чекаю, поки він тричі подзвонить, це справді Іван.

Чи та Єлінек вже пішла?

Панна Єлінек, прошу, ти що собі дозволяєш?

Як на мене, нехай буде панна

За чверть години?

Так, це можливо

Ні, ми вже зараз закінчимо

Лише віскі, чай, ні, більше нічого

Поки панна Єлінек зачісується й одягає пальто, кілька разів розкриває та закриває у пошуках продуктової сітки сумку, вона знову мені нагадує, що три важливі листи я хотіла написати сама, і що закінчились марки поштові, скотч їй теж потрібно купити, а я їй нагадую, що наступного разу вона неодмінно мусить переписати імена тих людей із різних карток до записної книжки, ви ж знаєте, тих людей, бо завади треба тримати в пам’яті якихось людей, місце яких у адресній книзі, а може, в записнику, бо неможливо запам’ятати стільки людських імен. Ми бажаємо одна одній мати гарну й приємну неділю, і я сподіваюсь, що вона не почне іще раз драпувати навколо шиї шовкову хустину, бо Іван може справді з’явитись щомиті, і я з полегшенням чую, як зачиняються двері й делікатні міцні підбори нових черевичків панни Єлінек стукочуть донизу по східцях.

Оскільки приходить Іван, я дуже швидко закінчую справи, навколо лежать лише копії тих листів, і єдиний раз Іван питає мене, що то я там роблю, а я мовлю: Так, нічого, у мене такий збентежений вигляд, що він не може стримати сміху. Листи не цікавлять його, тільки невинний аркуш, на якому написано «Троє вбивць», — він повертає його на місце. Іван уникає питань, але сьогодні запитує, що значать ці клапті паперу, бо декілька аркушів я лишила на кріслі. Піднімає іще один і читає з глузливим посміхом: ВИДИ СМЕРТІ[68]. А з іншої картки відчитує: Єгипетська темрява[69]. Чи це не твій почерк, хіба не ти писала? Я мовчу, і тоді Іван каже: Мені все оце не подобається, я уявляв собі щось подібне, а всі ці книжки, що стоять тут у твої домовині, — вони ж не потрібні нікому, чому тут лишень такі книги, треба, щоб були й інші, потрібні такі, скажімо, я EXSULTATE JUBILATE[70][71], щоб від радості можна було дійти до безтями, ти ж також часто доходиш від радості до безтями, чому ж ти тоді так сама не пишеш? Виносити всю цю біду на публіку, та ще й примножувати її на світі, це ж бридко, усі ці книжки огидні. Навіщо ця одержимість пітьмою, усе завжди й так сумне, а вони цей сум ще поглиблюють у тих фоліантах. Прошу, ось тут: ІЗ БУДИНКУ ЖАЛОБИ — ні, з мене досить.

Так, але, кажу я зніяковіло.

Жодних але, каже Іван, і вічно вони страждають за ціле людство з його нещастями, думають про війну й уявляють собі вже нову, проте коли ти п’єш каву зі мною, чи коли ми п’ємо вино та граємо в шахи, де тут війна, де людство, яке голодує й вмирає, чи справді тобі усіх жаль, чи жаль тобі саму лиш себе, бо ти зараз програєш партію, і що в мене з’явиться вовчий голод, з чого ти зараз смієшся, чи має, скажи, в цей момент людство багато підстав для сміху? Але ж я не сміюся, кажу, і мимоволі сміюся далі, нехай собі ті нещастя стаються де-небудь в іншому місці, бо тут, де Іван сідає зі мною за стіл, нещастя бути не може. Я можу думати тільки про сіль, якої немає ще на столі, і про масло, яке я забула на кухні, і вголос цього я не кажу, але обіцяю собі, що знайду для Івана хорошу книгу, бо Іван ще має надію, що я не буду писати про трьох убивць і не примножу біди, в жодній книзі, більше його вже не слухаю.

У моїй голові вирують слова, потім з’являється сяйво, уже спалахують окремі склади, з усіх скриньок, де містяться речення, вилітають барвисті коми, а крапки, які були колись чорними, надуті, мов повітряні кульки, підносяться до кори мого мозку, бо в книзі, яка прекрасна, яку я вже починаю знаходити, усе буде так, мов EXSULTATE JUBILATE. Якщо така книга з’явиться, а одного дня вона має з’явитися, то, прочитавши з неї лише сторінку, люди кидатимуться на землю від захвату, перевертатимуться в повітрі, вона стане рятунком, читатимеш далі й кусатимеш руку, щоб не кричати від радості, це справді буде нестерпно, а коли сидітимеш на підвіконні й читатимеш далі, будеш кидати вниз на вулицю конфетті, щоб усі здивовано зупинялися й думали, ніби потрапили на карнавал, кидатимеш яблука та горіхи, фініки й фіги, як це буває на Миколая, без найменшого запаморочення перехилишся через вікно та гукатимеш: Послухайте, тільки послухайте! погляньте, лише погляньте! Я прочитала щось надзвичайне, можу й вам прочитати, підходьте всі ближче, це так прекрасно!

Люди раптом спиняються й уважно дивляться, їх стає усе більше й більше, пан Брайтнер раптом вітається, йому не треба більше доводити милицями, що він — єдиний каліка, він привітно крехтить Хвала Богу та Доброго дня, а гладка співачка, яка наважується вийти з дому тільки вночі та їздить лише на таксі, трохи худне, вона втрачає відразу п’ятдесят кілограмів ваги, з’являється вже на сходах, театральним кроком прямує без жодних слідів задухи до мезоніну, де починає голосом, що помолодшав на двадцять років, колоратурну арію: cari amici, teneri compagni[72]! і ніхто