Інгеборг Бахман - Мáліна

про ту далеку низку висловлювань, якої нам так бракує, дарма що ми вміємо вже творити багато хороших фраз. Бо коли припиняємо розмовляти і переходимо до самих жестів, які нам завжди вдаються, замість почуттів для мене починається ритуал, не просто марний перебіг, не малозначне повторення, а сповнене нового змісту втілення урочистих формул, із тим єдиним благоговінням, на яке я справді спроможна.

А Іван, що може знати про це Іван? Одначе сьогодні він каже: Це значить і є твоя справжня релігія, ось воно що таке. Його голос міняє тон, він не такий веселий, має відтінок подиву. Нарешті з’ясує, що це зі мною, ми ж маємо попереду ще все життя. Може, не попереду, може лишень сьогодні, але маємо наше життя, і в цьому не може бути жодного сумніву.

Перш, ніж Іван піде, ми сидимо на ліжку та куримо, він знову їде на три дні до Парижу, я зовсім не переймаюся цим, кажу недбало: Ах так, бо між його та моїми скупими фразами й тим, що я справді хотіла б йому сказати, повний вакуум, я хотіла йому все сказати, та сиджу лишень тут, з педантичною точністю гашу недокурок у попільничці, подаю попільничку Іванові, так, ніби це дуже важливо, щоб він не струшував попелу мені на підлогу.

Це неможливо, щось розповісти про себе Іванові. Чи продовжувати без того, щоб самій взяти участь у грі? — навіщо кажу я «гра»? навіщо однак, це ж не моє зовсім слово, це Іванове слово — це теж неможливо. До якої межі я дійшла, знає лиш Маліна, бо тільки сьогодні ми знову схилилися з ним над географічними мапами, над планами міст, над словниками, ми знову взялися до слів, відшуковуємо всі місця, всі слова, і так з’являється аура, так потрібна мені, щоб жити, щоб життя не було таким патетичним.

Як мені сумно, і чому Іван нічого не робить, щоб якось зарадити, чому він справді гасить свою сигарету замість того, щоб шпурнути попільничку об стінку й розсипати попіл по всій підлозі, чому він має розповідати мені про Париж, замість того, щоб лишитися тут, або забрати мене до Парижу, ні, не тому, що хочу поїхати до Парижу, лише для того, щоб не зник мій край, той, що на Унґарґассе, щоб я могла його зберегти, мій єдиний, найважливіший край. Мало я говорила, багато мовчала, хоча все ще я говорю забагато. Надто багато. Мій прекрасний край, він не цісарсько-королівський, не має ні корони святого Стефана[63], ні корони Священної Римської імперії[64], край, в основі якого новий союз, йому не потрібні жодні засвідчення та жодні леґітимації, однак я лиш стомлено переставляю вперед фігурку слона, хоча після наступного ходу Івана я все-таки маю забрати його назад, краще відразу скажу, що здаюся, що цю партію я програла, але з задоволенням поїхала б з ним до Венеції, чи, може, цього літа на Вольфґангзее, або, якщо в нього справді так мало часу, на один день до Дюрнштайну понад Дунаєм[65], бо я знаю старий готель і думаю вже про вино, бо ж Іван так любить дюрнштайнське, але ми ніколи туди не поїдемо, бо в нього завжди багато роботи, бо він мусить їхати до Парижу, бо завтра він має встати о сьомій.

Хочеш, підемо в кіно? — питаю, бо бажанням піти в кіно могла б Івана затримати, щоб він ще не йшов додому, і розгортаю сторінку з кінопрограмою. ТРИ СУПЕРМЕНИ НАВОДЯТЬ ПОРЯДОК, ТЕХАСЕЦЬ ДЖІМ, ГАРЯЧІ НОЧІ У РІО. Сьогодні Іван, однак, більше не хоче до міста, він залишає шахи, одним духом осушує свій бокал, надто швидко йде до дверей, як завжди, без прощання, може тому, що маємо попереду ще все життя.

Пришиваю ґудзика до свого халата й поглядаю коли-не-коли на купу паперу перед собою. Панна Єлінек сидить із похиленою головою перед машинкою та чекає, вона вставила два аркуші з копіркою поміж ними, а оскільки мовчу й відкушую нитку, вона радісно зводить очі, коли чує телефонний дзвінок, рвучко знімає трубку, а я говорю: Скажіть, що спаде Вам на думку, що мене немає, що підете поглянути (але де панна Єлінек має шукати мене, не в шафі ж для одягу або в креденсі, я рідко туди заглядаю), — скажіть, що я хвора, від’їхала, вмерла. Панна Єлінек виглядає напружено й ввічливо, вона затуляє долонею трубку й шепоче: Однак це ж міжміська, із Гамбургу.

Скажіть, будь ласка, що тільки Вам до вподоби.

Панна Єлінек наважується повідомити, що вдома мене немає, ні, дуже прикро, але не знає, кладе з задоволенням трубку. Це було все ж таки якесь розмаїття.

А що ми напишемо до Реклінґгаузену, Лондона та до Праги? ми ж хотіли сьогодні відповісти на ці листи, нагадує панна Єлінек, і, отож, я швидко розпочинаю:

Вельмишановні панове,

велике спасибі Вам за листа від, дата, etc[66].

І раптом мені спадає на думку, що в пальті, яке весною називаю весняним, а восени осіннім, відпоролася підшивка, і я біжу до стінної шафи, бо колись же я маю пришити цю підшивку, риюсь у пошуках синьої нитки, питаю в доброму настрої: Де ми спинилися, що я сказала? А, так. Байдуже, пишіть, що спаде Вам на думку, що щось мені перешкодило, або, що від’їхала, або, що хворію. Панна Єлінек злегка всміхається, вона, звичайно, напише про "перешкоду", бо схиляється до відмов поміркованих, які мають люб’язне й нейтральне звучання. Не варто людям давати приводу, переконана панна Єлінек, яка завжди питається дозволу, коли хоче зайти до ванни. Звідти вона виходить напарфумована, гарна, висока, струнка, і, звичайно, заручена з асистентом із поліклініки; красивими, довгими пальцями вона вдовбує до машинки побажання найкращі, тут і там дружнє або сердечне вітання.

Панна Єлінек чекає й чекає. Підшивка пришита, і кожна з нас випиває ковток чаю зі свого горнятка.

Щоб Ви не забули — Уранія, це теж терміново.

Панна Єлінек знає, що зараз може сміятися, бо ми у Відні, який не викликає у неї такого респекту, як Лондон, Санта Барбара, або Москва, цього листа вона пише сама, хоч він підозріло, я б сказала буквально, схожий на лист до всіх товариств та вищих народних шкіл.

Виникає проблема Англії, і я пожовую залишок синьої нитки. Знаєте що, сьогодні ми просто закінчимо й напишемо увесь цей непотріб наступного тижня. Мені взагалі нічого не спадає на думку. Панна Єлінек