Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

обличчя. І таке вродливе водночас. Очей не відірвеш. І напіввідкритий рот, і гордий ніс, і чоло, і вся ця ніжно-гоноровита, досконала постава.

Хилинський підкотив столик на коліщатах, перевантажив з нього на другий, круглий, склянки, почату пляшку віньяку, лимон, пресований у ковбаску грузинський інжир.

— Ну, вдаримо лихом об землю.

Випили.

— Так що з тобою нарешті, хлопче? Ректора під три чорти послав? Га?

— Ні. А варто було б.

— Каліку набив? В дочку архієрея закохався?

— Яка ж у архієрея дочка?

— Ну ще що? Троцького на лекції випадково процитував?

Я мовчав.

— Ага. Помилково зайшов до однотипної з твоєю квартири, молока випив і, думаючи, що дома, провів час із чужою жінкою, як зі своєю. Світла не хотів умикати. А все — однотипне.

— Так, — сказав я.

І тут він зрозумів, що я не жартую. А я, сам не знаючи чому, розповів йому всю цю історію. Звичайно, без прізвищ. Звичайно, змінивши все, що можна було змінити.

— Прикро, — сказав він. — Але що будеш робити. Надалі довідайся про все, перш ніж кидатися, ніби у вир головою. Пристрасність оця наша дурна білоруська! А ти, коли вже так сталося, пропонував їй піти з тобою?

Я відповів, як воно було:

— Нема вже вороття, Адаме Петровичу. Катує вона себе за обман. Що ж робити?

— Мовчати треба, хлопче, — після паузи сказав він. — Можливо, там ще й склеїться, якщо мовчатимете, якщо ніхто нікому. А ти — що ж, відмуч своє. З бідою переспати треба. І не одну ніч. Тоді вона тобі неодмінно зрадить з ким-небудь іншим. Тоді тільки буде легше.

Я не пізнавав його. Звичайно так і сипалися з нього приказки, часто фривольні, а тут сидів переді мною заглиблений у моє горе, суворий навіть чоловік.

Вигляд у мене, мабуть, був страшнуватий, тому що Адам зморщився майже жалісно, крекнув і налив ще по чарці.

— Давай за неї. Все-таки благородства, певно, більше в її душі. Ось за це.

Стежив за мною.

— Та не побивайся ти, дубе. На ось потягни файку. Хоча у вас кишка тонка. Все на сигаретках. Імпортних.

У мене перехопило подих.

— Ну, кинь ти. Ну!.. Ну, кинь! Це ще, Антоне, не горе.

І, видно, вирішив щось, зітхнув.

— А бодай тобі! Ну, гаразд. Щирість за щирість. Портрет бачиш?

— Ну.

— І ніколи не запитав, хто це. Делікатність. Та я тоді, може, сам би тобі не відповів. Тепер скажу. Занадто вже тобі погано. Побиваєшся. А міри людському нещастю не знаєш.

Випив.

— Дружина моя. За професією була артисткою.

Його сухе обличчя ніби обтяглося шкірою на вилицях і обвисло знизу, біля губів. Одразу окреслилися очі під важко навислими повіками.

— Як вважаєш, хто за національністю?

— Не розбираюся я, Адаме Петровичу, в південних типах. Білоруса за версту відрізню, а тут боюся судити.

— А все-таки…

— Грузинка? Вірменка? Таджичка?

— Та ні.

— Молдаванка? Єврейка?

— Ще гірше, — гірко сказав він. — Циганка, брате. Затягнувся.

— От у цьому й була її головна провина. А за провину й кара. І добре, коли перший-ліпший на дорозі яр. Коротшою була б мука… А я в той час був дуже далеко… Не мав змоги вивезти, допомогти… Не міг, не мав права навіть закричати, що ось ви найдорожчу мені людину, наволоч, у таборах, у віспі цій на всій землі, закатували. І син десь загубився… Маю тінь звістки: відбирали дітей нордичного типу. А він білявенький був, у мене. Ти не дивись, що я зараз сивий… Був я білявий. Скоса глянув на портрет.

— Яка вона Грушенька в «Зачарованому мандрівнику», яка Маша в «Живому трупі». Співала — плакали люди. І за це — яр. За все — яр.

Відклав файку.

— З цим… призвичаївся не призвичаївся, а так, притупилося трохи… А от із сином… Чи назад він потрапив, у наш дитячий будинок? А може, і… там. І не виключено, якомусь нашому такому… Грибку доведеться перестрілюватися з ним… Ось як.

Підняв чарку із золотистою рідиною.

— Я тобі це не тому розповів, щоб ти мене пожалів. Я тому, щоб ти себе пожалів. Це, що з тобою, не найстрашніше. Не найостанніше.

Вдячність моя йому була така велика, жаль такий нестерпний (справді, що був мій біль порівняно з його?), що я зрозумів, треба переводити розмову на іншу тему. Але ця інша тема ніяк не приходила до голови. Тому я взяв і трохи розповів йому про страхи Пташинського.

— Ну, це не загадка, — сказав Хилинський. — Трохи — звичайні бариги, яким із законом зв'язатися ніяк не випадає. А більше — хвороба. Це від серця.

— І я так думаю.

В цю хвилину задзвонив телефон. Хилинський вийшов у маленьку спальню, причинив за собою двері, але чути, мабуть, було погано, і він змушений був говорити голосніше, ніж звичайно, і я дещо чув.

— Ікони? І зв'язок з цим? А, чорт би їх побрав з цими девізами!

«Навмисне не каже «валюта». Каже «девізи». Думає, що слова не знаю. Білими нитками шиєш, Адаме Петровичу».

— Зануди. І зброю?.. Чути погано!.. Ясно!.. О першій тридцять? Добре. Буду.

Вийшов знову до мене:

— Став ти причетним, хлопче, до таємниці. А я оце непедагогічно повівся. На повний голос.

— Я, Адаме Петровичу, не з базік. Ви мене не перший рік знаєте. І справи ваші мене не торкаються. У вас своє, у мене своє.

— Образився?

— Образився. А мені хоч би й вік прожити, нічого про них не знаючи. Ні про що я у вас не запитував. Нецікаво, пробачте.

— А даремно. Все може бути. А щодо «хоч би й вік», то зарікався хтось. — Він потряс мене за плечі. — Ну, годі надиматися, ну… Ну, скажи щось.

— Коли вже я випадково щось почув, то повернемося до Мар'яна. Щось у його справі тривожне. Ось же ікони, валюта, — я не запитую, що там сталося ще, що вам треба їхати. Але чому того ж не може бути тут? І, зрештою, передчуттям теж треба вірити. Не матеріал це ні для «Абелів у відставці», ні для міліції, ні для суду, але часом треба вірити, коли серце промовляє, коли стискається…

Він уважно дивився на мене.

— Можна і треба. Вір і дивися. Підвівся.

— Треба було б не залишати тебе до ранку в твоєму стані. Але сам чув… Випити щось маєш?

— Вино є.

— А міцніше?

— Мгм.

— На ось. Ти ж не з тих, що блукати потім підеш? Ну от і випий добряче. Сьогодні дозволяю. Щоб спав мені. Ну, ходімо.

Хилинський знав, що робить.

… Ніколи в житті,