Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

голові. Цей дотик маленької руки примушував мене свого часу аж шаленіти від потягу до неї. Зараз він тільки озвався болем.

— От бачиш, виходить, і справді кінець. Гаразд. Ти тільки не будеш заперечувати, якщо я часом все-таки заходитиму?

— Чого б це я заперечував?

— Не бійся. Просто так. Погрітися.

— О-ох, що ж це все-таки ми наробили!

Вона поклала одну досконалу ногу на другу, пригубила вина.

— Я тоді забула, що ні на що не маю права. І що тобі було думати про мою репутацію? Ти ж нічого не знав. І потім, можна подумати, що це ти перший прийшов до мене і зостався. Змій-спокусник. Я сама цього хотіла. І це мене до тебе тягло. І я зробила, що бажала і могла.

Слово честі, серце в мене розривалося від цих слів. Але що я міг зробити?

— Ну гаразд, — глухо сказала вона, — годі про це… Ти де був сьогодні?

Очевидно, шукала нейтральної теми.

— У Мар'яна був, — сказав я.

Зоя трохи знала його: разів зо три-чотири зустрічалася у мене.

— Що, все, як і раніше, дуріє з цими дерев'яними ляльками?

— Не треба так, — сказав я. — Він велику справу робить.

— Та я хіба що? Як його дружина?

— Погано з нею. Ну, це їхня справа. Гірше те, що він через неї мучиться. І, очевидно, з цієї причини серце знову боліти почало. Страхи різні, як завжди в сердечників. Підозри. А від кави і тютюну аж ніяк не відмовиться…

— У лікарню йому треба лягти. Шкода, якщо з добрим чоловіком щось трапиться. Негідник живе та й живе, а он Сергій Півень, бідолашний, такий молодий, талановитий, тільки посаду таку отримав, так легко з ним людям жити було б — і на тобі, рак.

— Це біда, — сказав я. — Велика біда! Але що вдієш, коли стільки всього випало нашому поколінню.

Вона раптом рішуче встала.

— Ну, нема чого особливо тягти.

Повагалася хвилину ще — і відставила «Немеш кадар». Приторний.

— Ти ж любиш напівсолодкі.

— Наші люблю. А може, це просто все приторне в ці дні? Слухай, Антосю, а що це ми у перший наш вечір пили, не пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, ти була в блакитній сукні. І бурштин на шиї. І губи не нафарбовані. А пили ми тоді «Хванчкару».

— Хіба нема її ніде зараз? А добре було б… по останньому келиху… Так, як тоді по першому. Тому, що це ж останній, Антосю… Останній. І нічого тут не поробиш. І ось стіл твій з чистим папером, і цей підсвічник, і лампа. І всього цього я, мабуть, уже не побачу, бо не знаю, чи знайду сили до тебе хоч на вогник заходити.

Нестерпно було чути це, і тому я, як більшість чоловіків у таких випадках, злякався і, щоб віддалити неминучу останню хвилину, сказав:

— Чому не дістанеш? Вчора ще в магазині була «Хванчкара». Дивина якась. Щось велике, певно, в лісі здохло. Хіба розхапали? Давай збігаю.

— Збігай, — сказала вона глухо. — Закінчимо тим, з чого почали. Тільки не барися там дуже. Мені моторошно буде тут… самій.

Коли я вже накидав пальто, вона запитала:

— Гроші хоч є в тебе? А то візьми.

— Гроші є.

Я швидко біг до магазину і кляв себе всіма можливими словами.

… Коли я повернувся, вона стояла біля вікна і дивилася в темряву. Обернулася до мене й витерла очі.

— Так я, дурна, і погнала тебе, не запитавши, чи багатий.

— Багатий, — сказав я.

— Тоді налий.

Ми сиділи і перемовлялися незначними фразами, і це було, як на власних похоронах, як на похоронах чогось страшенно значного. Ніколи в житті ще мені не було так важко і скрутно. І тільки коли ми вже одягалися в передпокої, вона раптом припала до моїх грудей.

— О-ох, Антоне… Навіщо я все це наробила?.. Чому правди з самого початку… Чому обдурила?

— Слухай, — сказав я, — залишайся. Назавжди. Я не можу більше.

Очі в неї були вологі, невиплакані.

— Ні, — сказала вона, — не маю права. Навіщо вже. Не повернеш назад. Але я, може, часом і зайду до тебе погрітися. І тільки.

В цю хвилину я знову кохав її, може, більше, ніж раніше. Все моє нутро болісно хилилося до неї. Але я зрозумів: і справді — все. Вона вирішила.

… Мокрий сніг ляпав нам в обличчя, коли ми вийшли на бульвар, і вона спіймала таксі, і все стояла біля нього і дивилася мені в очі.

— Ну, бувай, — зрештою ніби од себе відірвала вона. — Колись у таких випадках треба перехрестити було. А тепер…

Вона припала до моїх губів холодними мокрими губами і, коли вони потепліли, з силою відірвалася.

— Бувай. Бог з тобою. Пробач.

Грюкнули дверцята таксі. Останній раз махнула за склом рука в білій рукавичці. Потім машина рвонула, обляпавши мої ноги мокрим коричневим снігом.

… Усе в мені плакало, і не стільки від кохання, скільки від втрати. Невідомо чому я зайшов до кафе «Космос», випив там біля стойки чарку коньяку, потім пішов блукати вулицями, намацав у кишені пом'ятий конверт листа до батька і кинув його в скриньку, довго сидів на мокрій лаві й безцільно дивився на веселкові плями ліхтарів у чорному обледенілому гіллі. Потім знову випив біля стойки. Цього разу вина.

… Важче за смерть було вертатися до пустої квартири, яка ще пахла нею. І тому я, сам не знаючи як, натиснув дзвінок на дверях Хилинського.

Він одчинив мені двері, обвів очима, трохи злякався.

— Заходь, — сказав він. — Вип'єш чого-небудь? Ну, звичайно, вип'єш. Скидай пальто. Я зараз.

Як Мар'яна виживали з кімнати статуї та ікони, так «полковника» (а може, він і не «полковник» був, а справді «Абель у відставці», чорт його зав'яже людські язики) виживали з кімнати книжки. Два тільки невеличких простінки були вільні од них. Перед одним стояв на столику епідіаскоп (Хилинський захоплювався знімками на слайди, здобував якимсь дивом німецьку плівку «орваколор» і цей простінок використовував, щоб демонструвати самому собі зняте). Зараз біля столика з епідіаскопом лежали пластмасові рамки, ножиці, валявся дешевий діаскоп, зміями скрутилися плівки. Усе просто на підлозі, на килимі.

В другому простінку, над тахтою, висів портрет в овальній рамі. Писаний під стару манеру, навіть полакований. Портрет, подертий біля нижнього закруглення рами; рвану рану хтось грубувато зашив і по-аматорському зафарбував. На портреті жінка в чорній з червоним сукні. І сама чорнява, виразно південний тип.

Завжди, коли я заходив до Хилинського, мене дивував цей портрет. Ніколи мені ще не доводилося бачити таке велике жіноче