Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Дядечко так жадібно роздивлявся гребеня, що слід було якось прощатися.

— Волосину дам, трохи згодом. А гребінь не продається! Проте ви можете його сфотографувати на згадку! — запропонувала великодушно.

Двічі просити не довелося: пан Віктор миттю дістав зі своїх безмежних кишень старенького «Зеніта» і обклацав реліквію з усіх боків.

— Якщо передумаєш або як знайдеш іще щось — дзвони! — простяг папірця із номером свого телефону.

Коли за паном Гарбузом зачинила двері, почувалася двічі переможницею. Отже, Ві-ку-ку мала рацію: цей гребінь — засіб накликання води! Без нього Росьці буде погано, ой як погано! До того ж Вад скоро принесе її світлину…

Аж коли за вікнами зовсім стемніло, згадала, що збиралася сьогодні побалакати з Фадійчуком. Дивно, що знову про це забула! Мов у сні: біжиш-біжиш кудись, а ноги ватяні, стоять на місці. Так і вона ніяк до Сашка не добереться.

— «Абонент поза зоною!» — устодвадцяте прорік автоматичний голос на тому кінці.

18. Вадим

Уранці Софійку розбудив телефонний дзвінок. Нарешті! Сашко пробує додзвонитись бодай на домашній номер!

— Софко, привіт! — Ет, знов Кулаківський зі своїми любовними проблемами! — Прикинь, у мене вийшло!

Що ж, бути порадницею в сердечних справах свого коханого — навіть почесно.

— Ти затягнув її в кафешку?

— Єс-с-с! Я завжди казав, що в тебе, Софко, не голова, а суперкомп!

Комусь — суперфейс, комусь — хоч суперкомп.

— Підліснячка справді купилась на Сашка?

— Не те слово! Залипла на його поганяло, як муха на бражку, й посунула за мною в найдальше кафе!

— Вибач, але, здається, ти мусив би не тішитись, а ревнувати?

— Нє, я ж сказав їй, що там забито, що Сашко зайнятий, що він — твій пацан і що там — глухий номер!

Глухий номер — це значно зрозуміліше, ніж номер перший, куди Роська мала б послати Вада в разі невдачі. Але хто просив Вадима приплітати до справи ще й Софійку?

— А вона?

— А вона втикала, що на Сашка вже давно забила і що він триста років… нє, вона сказала «три тисячі років» їй не треба! І що на всяких бидлюків не западає, що її гребе саме від таких авторитетів, як я!

— Вітаю! Сподіваюсь, на знак вдячності ти розщедрився бодай на гривню?

— Приколюєшся? Та вона мене розвела на все бабло, яке було в кишенях!

— Ого, то ти розорився не на жарт!

— Ех, Софко, де тобі знати, який то відпад — викидати гроші на найкрутішу дівчину світу!

Справді, звідки Софійці знати?..

— І що ж вона замовляла?

— Прикинь, її чогось сушняк узяв — скупив усю мінералку!

— І кока-коли, фанти, спрайти, мабуть?

— Не схотіла. Мене, каже, від них ще більше палитиме. А воду — всю! Моршинську, збручанську, миргородську…

Ага, он воно що!..

— І не тріснула?

— Ноль на масу! Я від цеї Роськи фанатію! Вдула півмагазину — і ще просить! А в мене, як на те, бабки вийшли. Ходім, кажу, з колонки нап’єшся! І що думаєш? Присмокталась, як насос!

— То, може, наступне побачення призначайте зразу під колонкою?

— Знов приколюєшся? Хоча, якщо без понтів… Усе класно, і тратитись на подругу відпадно, але так же недовго й до нулів скотитися! То порішили, що на другий раз краще замість кафешки — мій скутер, батянін лексус або її лижі! А найзальотніше — в інтернеті шарнутись! Ну, все, бай-бай! Бо моцика ще треба заправити і лексуса вибазарити в родаків!

— Хай щастить! Не забудь за фотку!

— Само собою, ноу проблемз!

Софійку розбирав сміх і водночас роздирали муки сумління. Раптом її задумка з гребенем завдасть непоправної шкоди? Починалося з невинного жарту. Хто би подумав, що все аж так серйозно? Чи правильно робить, тримаючи гребеня в себе? Може, варто віддати його панові Гарбузові? Здати в музей? Повернути власниці?

Але що такого вона вчинила? Підібрала річ, яка цілком бездоглядно валялась на сходах! Може Софійка врешті-решт навіть не знати, чия вона, та річ?

19. Сашко

Сумніви перебило одне-єдине ім’я: Сашко! Як він? Чому так довго мовчить?

Покинула все, одяглась і поспішила на точку. Чим далі бігла, тим більша тривога охоплювала душу.

На точці нікого. Лише колючий вітер калатає обмерзлим галуззям. Чого вона тут, серед цієї білої пустелі? Таке враження, мовби хтось хоче забити їй памороки, відбити пам’ять… Гребінь, кафешка, колонка… Ага, Сашко!

У центр? Ні, ялинок уже не продають! До нього додому!

«Сашко! Сашко!» — стугоніло серце, коли, не чуючи ніг, повернула на знайому вулицю. — «З ним щось трапилося!»

— Хто там? — спитала з-за дверей котрась із Сашкових сестер-близнючок.

— Софія! Мені до Сашка!

За дверима почулося шарудіння, скрадливі кроки в кімнату й назад, шепіт.

— Його немає вдома!

— Неправда! Впустіть!

— Мама сказала нікому не відчиняти, — вже зовсім невпевнено.

— Ти хто? Вірка? Надя? Любка? Забули вже, що одну з вас я готувала до школи?

— Але ж… — Дівчатко за дверима знову побігло кудись радитися й повернулося. — Він… він хворий!

— Так я і знала! Відчиняй!

— У нього… дуже заразний грип!

— Зараза до зарази не вчепиться! — процитувала татів дотеп.

— Він… не дозволяє тебе впускати! — безпомічно захлипало з того боку.

Але з кімнати вже рішуче закрокував, шарпнув клямку і став на порозі сам дуже заразний хворий. Сестра ж, видно за його знаком, подріботіла в глиб дому й зачинила за собою кімнатні двері.

Сашко, обгорнутий ковдрою, гордо заступив прохід. Його обличчя, мов ті двері, здавалося замкненим на всі замки. Очі порожньо втупилися в Софійку:

— Чого тобі?

— Як це, чого? Ти… Ще й питаєш, чого? Тоді на п’яту годину не з’явився, сам пропав, мобільний поза зоною…

— Я не з’явився чи ти? — проказав якимось неживим голосом.

— Але я… я спізнилась усього на півгодини! Ну, гаразд, на годину! В мене була поважна причина!

— Знаю твою причину. — Леле, незворушний, наче камінь з русалкою. Аж страшно! Як відморожений! Точно: схожий на Кая, що попав у лабети Снігової Королеви! — Мені переказали все, що ти хотіла.

— Хто переказав? Що я хотіла? — Герда вражена і здивована, проте, здається, розтоплювала Каєве крижане серце лагідною інтонацією.

— Та, кого ти прислала.

— Я нікого не присилала! — ніжність ненароком переросла в злість. — Я сама йшла до тебе, але дорогою мені трапився… трапилось… Мусила вернутись на трохи додому! Потім я таки прийшла на місце… нашої розмови, але тебе там уже не було!

— Правда? — Сашкове обличчя трохи розморозилось. — Але ж вона сказала…

— Хто вона? Росава Підлісняк?! Що вона знову наколотила?

— Не присилала?! Стривай, я зараз! — звеселілий Сашко метнувся до