Брене Браун - Стань сильнішим

Жінки й чоловіки, які демонструють здатність ставати сильнішими після падінь, мають спільну рису: вони осмислюють свої емоції. Саме слово «осмислювати» означає також «переповідати» або «підвести підсумки». Осмислення в процесі підйому після падіння складається з двох оманливо простих частин: 1) взаємодія зі своїми почуттями і 2) зацікавлення історією, яка стоїть за почуттями: які емоції ми відчуваємо і яким чином вони пов’язані з нашими думками і поведінкою.

По-перше, процес набуття сили вимагає від нас розпізнавання власних емоційних реакцій у мить, коли ми лежимо долілиць на арені. Пам’ятайте, що ці моменти можуть бути незначними і ми чутливі до них щоразу, коли намагаємося відкритися. Кнопку натиснуто, почуття розчарування або гніву затоплює нас із головою, серце стугонить — щось підказує нам, що відбувається щось недобре. Ми в полоні почуттів. Хороша новина в тому, що в процесі осмислення не треба точно визначати емоції — потрібно просто визнати, що ми щось відчуваємо. У нас ще буде час розібратися, що саме.

Я не знаю, що відбувається, але хочу просто сховатися.

Я лише знаю, що хочу битися головою в стіну.

Хочу печива. І побільше.

Я відчуваю _______________ (розчарування, жаль, злість, біль, гнів, горе, збентеження, страх, неспокій тощо).

Я відчуваю ___________________________ (сильний біль, справжню вразливість, сором, зніяковіння, потрясіння, суцільне страждання).

Стів проігнорував моє прагнення до близькості, і зараз я відчуваю щось середнє між гнівом і страхом.

У мене спазми в шлунку.

Це звучить доволі просто, але ви здивуєтеся, дізнавшись, що більшість із нас ніколи не визнає своїх емоцій або почуттів: ми накопичуємо їх у собі. Замість того щоб сказати: «Я зазнав поразки і почуваюсь паскудно», ми висновуємо: «Я невдаха». Ми вдаємо спокій і зачиняємося у собі, замість того щоб звільнитися.

Мета цього етапу — просто визнати існування власних емоцій й почуттів. Декого з нас про емоції попереджає реакція тіла. Інші знають, що відбувається щось емоційне, тому що в їхній голові починають снувати різні думки, або ж, навпаки, події повстають в пам’яті, наче в уповільненій зйомці. Інші можуть розпізнати емоції, тільки вибухнувши: наприклад, коли починають кричати на своїх дітей або уїдливо відповідають на листа колеги. Щодо мене, усе залежить від емоцій, які я відчуваю. Коли мені соромно, іноді реакція мого організму є першою ознакою того, що мене полонили емоції. Я можу досвідчити ефект тунельного зору і сильне серцебиття. Моє непереборне бажання звинувачувати зазвичай є ознакою того, що я ображена, а коли я починаю подумки репетирувати підленькі монологи штибу «Це ти винен у всьому», я зазвичай почуваю себе вразливою або наляканою.

Розпізнавання емоцій означає розвиток усвідомлення зв’язку між способом нашого мислення, почуттями (разом з фізіологічними виявами) і поведінкою. Хоча деякі дослідники й лікарі стверджують, що можна змінити своє життя, просто змінивши думки, поведінку або почуття, протягом свого дослідження я не знайшла жодних доказів того, що реальні зміни можливі без праці над усіма трьома однаково важливими складовими, невід’ємно пов’язаними між собою, наче триногий стілець.

По-друге, щоб стати сильнішим після падіння, необхідно цікавитися своїм досвідом. Це означає бажання почати розслідування того, що саме відбувається і чому. Знову ж таки, хороша новина в тому, що не потрібно відповідати на ці питання зопалу. Вам просто треба захотіти довідатися більше…

Чому сьогодні я такий суворий з усіма?

Що мене спонукає чинити так?

Як я дійшов до того, що хочу битися в стіну головою?

Я хочу розібратися в тому, чому я такий приголомшений.

Я не можу припинити думати про цю розмову на роботі. Чому?

У мене дуже сильна емоційна реакція — що відбувається?

Я знаю, що солодощі не допоможуть. Що насправді відбувається?

Що відбувається з моїм шлунком?

Наприклад, ви червонієте і відчуваєте жар у грудях, дізнавшись, що шеф віддав керівництво новим проектом вашому колезі. Підйом після падіння вимагає, щоб ви визнали, що відчуваєте емоції, і поцікавилися чому: «Я такий роздратований, що вона віддала проект Тодду. Мені треба визнати це, поки я не почав визвірятися на співробітників». Або, можливо, ваш батько під час сімейного свята знову розкритикував ваші методи виховання дітей. Ви намагаєтеся дистанціюватися. Мовчите і майже уникаєте розмов цілий вечір. Повернувшись додому, ви розумієте, що вас переповнюють емоції. Ви звертаєтеся до чоловіка і кажете: «Я так втомилася почувати себе нікчемою через батька. Я сподівалася, що все налагодиться, але він не змінюється. Чому я і далі терплю це?»

Розпізнавання емоцій здається досить простою справою, але, як я вже зауважила, це омана, і, щиро кажучи, це не наша провина. Не забувайте, що наше тіло реагує на емоції у першу чергу і часто саме воно примушує нас замовкнути або зачинитися в собі. У цьому першому сценарії значно простіше віддатися на поталу емоціям: «Мій бос — мудак. А Тодд — улесливий прихвостень. Кого це цікавить? Ця робота — відстій, а ця компанія взагалі непорозуміння». Тут немає визнання емоцій. І жодного зацікавлення ними.

У другому сценарії існує декілька варіантів, легших за розпізнавання емоцій. Ми можемо встрянути в суперечку з батьком і посваритися з ним; ми можемо почати планувати, як вразити його наступного разу; можемо перекладати свої емоції, накричавши на чоловіка без жодної на те причини; можемо випити ще одне пиво або навіть три — стільки, скільки потрібно, аби забути про критику; можемо миттєво спалахнути і звинуватити дітей в тому, що вони виставляють нас у поганому світлі; можемо всю дорогу додому обіцяти собі ніколи більше не бачитися з батьком… Цей перелік нескінченний.

На іншому боці визнання, що ми щось відчуваємо, — заперечення власних емоцій. Протилежність допитливості — дистанціювання. Заперечуючи пережите і абстрагуючись від негативних емоцій, ми не відпускаємо їх; вони натомість заволодівають нами і починають керувати. Наше завдання полягає не в тому, щоб заперечувати те, що сталося, але кинути виклик — стати сильнішим, визнати те, що сталося, сприйняти правду і таким чином дійти до миті, коли ми подумаємо: «Так. Ось що сталося. Це моя правда. І я вибиратиму, як саме закінчиться ця історія».

У наступних розділах я хочу дослідити дві складові частини процесу розпізнавання емоцій: визнання почуттів і зацікавлення ними. Зокрема, я хочу розглянути, які перешкоди постають на шляху обох цих зусиль і яким чином можна розвинути нові практики, що забезпечать нас інструментами і сміливістю для проходження усіх цих етапів.

Розпізнавання емоцій

На шляху до розпізнавання емоцій постає точнісінько та сама перешкода, що й на шляху до інших виявів сміливої поведінки, — страх. Нам не подобається відчувати складні емоції, і нас непокоїть, що подумають інші люди. Ми не знаємо, що робити з дискомфортом і вразливістю. Емоції здатні допроваджувати нас до жахливого стану, навіть приголомшувати на фізичному рівні. Ми можемо почувати себе відкритими, незахищеними перед обличчям небезпеки і розгубленими у вирі емоцій. Наш інстинкт радить уникати болю. Насправді більшість із нас навчені не переживати дискомфорт, відчувати його або говорити про нього, а лише відкидати, заперечувати його або ж вдавати, що його не існує. Якщо поєднати це з інстинктивним уникненням болю, то легко зрозуміти, чому втеча від неприємностей стає звичкою. Наша природа і виховання спонукають нас до того, щоб ми позбувалися вантажу емоцій і дискомфорту, часто перекладаючи його на плечі інших людей. Але, за іронією, у той самий час,