Люсі Хокінг - Джордж і таємний ключ до Всесвіту

ніяких перешкод. Здавалось, варто тільки ступити — і опинишся по той бік. Але де саме? Куди потрапиш, зробивши один маленький крок?

— Де?.. Що?.. Як?.. — зачудовано шепотів Джордж.

— Бачиш он ту яскраву зорю, найяскравішу з усіх, що перед тобою? — запитав Космос. — Це Сонце. Наше Сонце. Звідси воно виглядає меншим, ніж коли ми бачимо його на небі. Місце в Сонячній системі, до якого веде цей портал, значно віддаленіше від Сонця за нашу планету Земля. Сюди наближається велика комета — ось чому я вирішив показати тобі саме цю місцину. За кілька хвилин ти її побачиш. Тільки, будь ласка, відійдіть від дверей.

Джордж ступив крок назад. Але Енні, яка стояла поруч, вхопила його за скафандр і підштовхнула вперед.

— Відійдіть від дверей. Наближається комета, — сказав Космос так, наче оголошував прибуття потяга на залізничну станцію. — Не стійте надто близько до краю — комета летить на великій швидкості.

Енні штурхнула Джорджа й показала черевиком на двері.

— Відійдіть від дверей! — повторив Космос.

— Рахую до трьох, — сказала Енні. — Раз!

Вона підняла догори одного пальця. Джордж бачив, як за дверима до них наближається величезна брила — в десяток разів більша за ту, що напередодні розбила вікно.

— Ця комета не зупинятиметься, — розповідав далі Космос. — Вона пролетить крізь нашу Сонячну систему.

Енні підняла ще одного пальця — «Два!». Сірувато-біла глиба підлітала все ближче.

— Приблизна тривалість мандрівки — сто вісімдесят чотири роки, — повідомив Космос. — Комета навідається до Сатурна, Юпітера, Марса, Землі й Сонця. На зворотному шляху вона пролетить повз Нептун і Плутон, який більше не вважається планетою.

— Космосе, любий, а ти зможеш пришвидшити нашу подорож, коли ми опинимося на кометі? Інакше нам треба буде не один місяць, щоб побачити всі планети! — І, не чекаючи відповіді, Енні вигукнула: «Три!», схопила Джорджа за руку й потягнула його за собою через портал.

Наостанок Джордж почув голос Космоса, який долинав немовби за сотні кілометрів: «Не стрибайте! Це не безпечно! Верта-а-а-а-йтеся!»

А тоді запанувала тиша.

[3]

Розділ десятий

Тим часом Рінґо та його друзяки далі стовбичили на вулиці, наче їх пришпилила до землі якась невидима сила.

— Що то було? — запитав низенький худорлявий хлопчина на прізвисько Чахлик.

— Не знаю, — почухав голову його дебелий товариш, якого кликали Танком.

— А я не злякався! — зухвало заявив Рінґо.

— І я ні, і я! — миттю загукали всі решта.

— Тільки я зібрався переговорити з тим чудаком у скафандрі, як він злякався і втік.

— Ага, ага, — закивали всі головами. — Ми знаємо, Рінґо, ми бачили.

— Тоді ти, — тицьнув Рінґо пальцем на новачка з їхньої ватаги, — подзвониш у двері.

— Я? — бідоласі аж подих перехопило.

— Ти ж казав, що не злякався, — відповів Рінґо.

— Не злякався! — проскімлив той.

— Значить, можеш подзвонити у двері, еге ж?

— А чому ти не можеш? — запитав новенький.

— Бо я першим тебе попросив. Давай! — Рінґо люто блимнув на хлопця. — Ти ж хочеш бути у нашій банді?

— Хочу! — випалив той, гарячково міркуючи, що гірше: зіткнутися з іншопланетянином і накликати на свою голову прокляття прибульця, чи розізлити Рінґо. Краще вже прибулець — з ним принаймні не доведеться щодня бачитися у школі. Хлопчина невпевнено рушив до дверей Ерікового будинку.

— Давай, Прищ, дзвони у двері, — крикнув Рінґо, — а то я вижену тебе з нашої банди!

— Добре, зараз, — пробелькотів Прищ, якому було не зовсім до вподоби його нове прізвисько.

Усі решта трохи позадкували.

Новенький простягнув палець до дзвінка.

— Рінґо, — сказав зненацька хтось із розбишак, — а що робити, якщо він відчинить двері?

— Що робити, якщо він відчинить двері? — перепитав Рінґо, задумавшись, що на це відповісти. Він підняв очі до неба, ніби шукаючи там відповідь. — Ми... — затнувся завжди самовпевнений забіяка. І раптом заверещав від болю, так нічого і не сказавши. «Ааааааа!» — завищав він, коли чиясь рука схопила його за вухо і боляче покрутила.

— А чого ви, хлопці, — запитав суворий голос, — вештаєтеся на вулиці?!

Це був професор Віздок — той, що викладав у класі, де вчилися Рінґо й Джордж. Він міцно тримав Рінґо за вухо й зовсім не збирався його відпускати. Побачивши вчителя просто серед вулиці, хлопці не повірили власним очам — вони й подумати не могли, що вчителі мають якесь особисте життя і ходять кудись, крім школи.

— Ми нічого такого не робим, — проскиглив Рінґо.

— Ти, мабуть, хотів сказати «не робимо», — виправив його професор Віздок повчальним тоном. — Хоча це й так неправда. Я ж бачу, що ви щось робите, і якщо дізнаюсь, що ви цькуєте менших дітей, наприклад, Джорджа... — професор Віздок обвів пильним поглядом усіх хлопчаків, чи, бува, хтось із них не здригнеться, почувши про Джорджа.

— Ні, пане професоре, що ви, ні! — пролепетав Рінґо зі страху, що вчитель от-от відірве йому вухо. — Ми й пальцем його не зачепили. Ми бігли за ним, бо він...

— Забув у школі свого зошита, — випалив Чахлик.

— І ми хотіли віддати його Джорджеві, поки він не дійшов додому, — додав новачок Прищ.

— І як, вдалося? — єхидно посміхнувшись, запитав професор Віз док, але вухо Рінґо так і не відпустив.

— Ми тільки хотіли його віддати, — на льоту вигадував Рінґо, — як він зайшов у той будинок.

Він показав пальцем на двері до Ерікового дому.

— І ми подзвонили у двері, щоб він вийшов на вулицю.

Професор Віздок так несподівано відпустив вухо Рінґо, що той впав на землю.

— Він зайшов туди? — різко запитав професор Віздок, поки Рінґо намагався підвестися на ноги.

— Так, — всі дружно закивали головами.

— А дайте-но мені, хлопці, того зошита, — поволі проказав професор Віздок. — Я сам