Саллі Грін - Напівдикий

бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені?

Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові:

— Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого.

— Точно?

Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно.

— Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі.

— У цього не було пістолета. Тільки ніж, — повідомив Несбіт. — Вони не були готові.

— То ти залишаєшся чи йдеш?

Несбіт шкірить зуби, каже мені:

— Щасти тобі, малий!

Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе — якщо хоч комусь це вдасться.

Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.

ччччччччччччччччччччччччччччччч

Мало не вибухаю від викиду адреналіну.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Останній погляд

— Натане? Це ти? — кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом.

Зупиняється.

Я не рухаюся. Кірен теж.

— Ой, бляха, — Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру.

— Ти в нормі? — запитує Несбіт.

Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча.

— Скільки часу минуло, відколи ти пішов? — питаю я.

— Не знаю. Години дві.

Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди.

Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже:

— Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га?

Не відповідаю.

Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його.

— Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку?

— Заткайся!

— Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і…

— Заткайся!

— Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це.

— Ти помилився.

— Вип’єш? — простягає мені фляжку. — Щоб позбутися присмаку.

Лаюся у відповідь.

— З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням.

— Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти.

— Ага, і швидко. Тільки без паніки.

— Я не панікую.

Хоч мені аж свербить забратися звідси.

— Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців.

— А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців?

Він шкіриться.

— Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, — він знову відсьорбує з фляжки. — Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі?

— Два дні тому.

— Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати.

Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся.

Несбіт не вгаває.

— Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати.

— Ходімо звідси.

Закидую рюкзак на плече.

Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя