Саллі Грін - Напівдикий

— У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними…

Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує.

— То як? — не вгаває він. — Ти знайшов свій Дар?

Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.

Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди.

Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим?

А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе — рецепт якогось зілля або опис заклинання, — принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук?

Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді?

Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу.

Позитивним моментом (а позитивність — це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю.

Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.

Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев.

Нічого.

Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля.

Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися — і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі.

У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю.

Тиша.

Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові.

І раптом я чую це.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону.

Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці.

Невже Несбіт мене зрадив?

Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч

ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно — жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі.

І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат.

— Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань.

У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера.

— Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, — застерігаю. — Той інший — невидимий. І спритний, — не забуваю додати я.

— Чудово.

Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю.

— Я знаю того іншого Ловця, — повідомляю я. — Йому потрібен я.

А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний,