Харпер Лі - Вбити пересмішника

— І у що ж? — поцікавився Ділл.

— У Примару Редлі.

Іноді я можу читати приховані думки Джемі: він придумав це, аби дати мені зрозуміти, що анітрішечки не боїться Редлі, й показати, який він безстрашний герой, а я — нікчемна боягузка.

— У Примару Редлі? А як саме? — спитав Ділл.

— Скаут може грати місіс Редлі,— почав Джемі.

— Це зовсім не факт. Не впевнена, що...

— В чому річ? — спитав Ділл.— Ти й досі боїшся?

— А раптом він виходить ночами, коли ми всі засинаємо...— почала я.

Джемі аж засичав.

— Скауте, звідки він дізнається, що ми робимо? Та й не думаю я, що він досі у тому будинку. Він давним-давно помер, і його запхали у димар.

— Джемі,— сказав Ділл,— ми можемо грати й удвох, а Скаут хай тільки дивиться, якщо їй страшно.

Я точно знала, що Примара Редлі досі в домі, але не могла того довести і розуміла, що краще не плескати язиком, бо почнуться звинувачення, ніби я вірю у Палючку-гарячку, а я аніскілечки в неї не вірю, хіба що тільки проти ночі.

Джемі розподілив ролі: мені дісталася місіс Редлі, і я мала лише виходити з дому і підмітати ґанок. Ділл грав старого містера Редлі: він ходив туди-сюди тротуаром і кашляв, коли Джемі до нього звертався. Сам Джемі, зрозуміло, був Примарою: він ховався під сходами і час до часу несамовито завивав.

Літо котилося уперед, а разом з ним і наша гра. Ми її відточували і відшліфовували, додавали діалоги і розвивали сюжет, аж поки не зліпили цілісіньку п’єсу, до якої щодня вносили невеличкі зміни.

Ділл грав злочинця зі злочинців: він так вживався у кожну роль, що міг навіть видаватися вищим на зріст, якщо того вимагала ситуація. Йому чудово давалися негативні образи, в них він досягав небувалих висот, від яких холонула кров. Я неохоче грала різних жінок, які з’являлися за сюжетом. Мені було далеко не так цікаво, як у «Тарзані», і я грала того літа з чималим занепокоєнням, попри всі запевнення Джемі, що Примара Редлі помер і ніщо мені не загрожує, а надто коли вдень поруч зі мною і він, і Келпурнія, а увечері — ще й Атикус.

Джемі був природжений герой.

Ми грали сумну драму, зліплену з уривків пліток і чуток, які поширювалися між сусідами: місіс Редлі була колись красунею, доки не одружилася з містером Редлі й не втратила усіх своїх грошей. А ще вона втратила всі свої зуби, коси і правий вказівний палець («родзинка» від Ділла: його відкусив якось уночі Примара, коли не роздобув ні білок, ні котів собі на вечерю); вона сиділа у вітальні й безнастанно плакала, дивлячись, як Примара поступово обстругує на тирсу всі меблі в хаті.

Потім ми всі втрьох зображали хлопців, які набешкетували; мені випало ще грати суддю; Ділл забирав Джемі й заштовхував його під сходи, штиркаючи мітлою. Джемі за потреби з’являвся у ролях шерифа, різних городян, а також міс Стефані Крофорд, яка могла розказати про родину Редлі більше за будь-кого в Мейкомі.

Коли підходив час грати коронну сцену Примари, Джемі прокрадався до будинку, потай від Келпурнії хапав із шухлядки швейної машинки ножиці, а потім сідав на гойдалку і різав газети. Ділл проходив повз нього, кашляв, і тут Джемі удавав, що встромлює ножиці Діллу в стегно. З мого місця все виглядало дуже реалістично.

Коли містер Нейтен Редлі проминав нас під час щоденної подорожі до середмістя, ми застигали на місці й замовкали, а потім гадали, що він би з нами зробив, якби запідозрив, чим ми займаємося. Ми припиняли свою виставу, коли показувався хтось із сусідів, але одного разу я побачила, як міс Моді Аткінсон витріщилася на нас з-за свого живоплоту, забувши навіть, що вийшла його підстригати.

Одного разу ми так захопилися розігруванням Розділу XXV, Книги II нашої епопеї «Історія однієї родини», що не помітили, як на тротуарі зупинився Атикус і споглядав за нами, поплескуючи себе по колінці згорнутим у трубку журналом. Сонце стояло в зеніті.

— Ця гра — це що такс? — нарешті спитав він.

— Нічого,— відповів Джемі.

Те, що Джемі ухилився від прямої відповіді, означало, що наша гра — секрет, отже і я мовчала.

— А що ж тоді, поясни, ти робиш з ножицями? Для чого ти рвеш газету? Якщо газета сьогоднішня, я тебе відшмагаю.

— Нічого.

— Нічого що? — спитав Атикус.

— Нічого, сер.

— Віддай мені ножиці. Знайшов собі іграшку. І, до речі, ваша гра ніяк не стосується Редлі?

— Ні, сер,— і тут Джемі почервонів.

— Сподіваюся, що ні,— відтяв Атикус і увійшов до будинку.

— Джемі...

— Цить! Він пішов до вітальні, звідти все чути.

Ми передбачливо перейшли на задній двір, і Ділл спитав, чи можна буде нам ще колись так грати.

— Не знаю. Атикус не сказав, що не можна...

— Джемі,— мовила я,— присягнуся, що Атикус точно здогадався.

— Ні, не здогадався. Якби здогадався, він так би й сказав.

Це не переконало мене, але Джемі закричав, що я — дівчисько, а дівчиська вічно щось вигадують, тому їх усі на дух не переносять, і якщо я почну поводитися як дівчисько, то ліпше мені забиратися геть і підшукати собі інше товариство.

— Гаразд, іди і грай далі,— відповіла я.— Тоді сам побачиш.

Втручання Атикуса було вже другою причиною, з якої я бажала кинути цю гру. А перша з’явилася у той день, коли я закотилася у шині на подвір’я Редлі. Попри запаморочення, нудоту і репетування Джемі, до мене долинув ще один звук, такий тихий, що з вулиці його не можна було почути. Там, у будинку, хтось сміявся.

5

Моє скиглення врешті-решт набридло Джемі, як я і сподівалася, і мені полегшало, коли на деякий час ми припинили свою гру. Він і далі твердив, що Атикус нічого нам не забороняв, тому можна собі гратися; проте, якби Атикус і заборонив, Джемі все одно знайшов би вихід: просто замінив би імена персонажів, і тоді нам ніхто нічого не міг би закинути.

Ділл цілковито погоджувався з його планом дій. Взагалі Ділл починав мене дратувати, мавпуючи Джемі буквально в усьому. На початку літа він, щоправда, сказав, щоб я виходила за нього заміж, але потім швиденько про це забув. Він мене ніби закріпив за