Харпер Лі - Вбити пересмішника

потримаємо до початку шкільного року і розпитаємо потім усіх, чи то не їхні. Може, хтось із заміських дітей їх сховав, а потім зрадів, що почалися канікули, і геть за них забув. Зрозуміло, що вони чиїсь. Бачиш, які вони блискучі, відполіровані. Хтось їх сховав.

— Так-то воно так, але навіщо ховати жуйку? Кому не відомо, що вона швидко псується.

— Не знаю, Скауте. Але ці монети для когось важливі...

— Ти про що, Джемі?

— Розумієш, монети з індіанськими головами — вони від індіанців. І в них потужна магічна сила, вони приносять щастя. Не таке щастя, як смажені курчата на вечерю, коли їх не чекаєш, а як от довге життя, чи здоров’я, чи гарна оцінка за контрольну... вони по-справжньому цінні для когось. Я сховаю їх у своїй скриньці.

Перш ніж піти до своєї кімнати, Джемі довго дивився на Садибу Редлі. Здавалося, його тривожили якісь думки.

За два дні по тому прибув Ділл у блиску слави: він сам їхав потягом з Меридіана до Мейкомської вузлової (назва дана суто з чемності — Мейкомська вузлова розташована в окрузі Еббот), а там його зустріла міс Рейчел у єдиному на весь Мейком таксі; він обідав у вагоні-ресторані й бачив сіамських близнюків, які зійшли з потяга на станції Сент-Луїс,— і затято наполягав на цій історії попри всі погрози. Він уже не носив жахливих синіх трусів, а вдягався у справжні шорти на ремені; набрав ваги, хоча й не підріс, і розказав, що бачив свого батька. Батько Ділла був вищий на зріст за нашого, мав чорну бороду (загострену) і працював начальником залізниці.

— Я трошки допомагав машиністу,— сказав, позіхаючи, Ділл.

— Бреши більше,— відповів Джемі.— У що граємося сьогодні?

— У Тома, Сема й Діка. Ходімо на ґанок.

Діла обрав братів Роуверів, тому що всі три ролі були поважні. Схоже, він знудився грати характерні ролі.

— А мені вони набридли,— заявила я. Мені набридло грати Тома Роувера, який раптом посеред фільму втрачав пам’ять і більше не з’являвся на екрані, аж доки його не знаходили на Алясці.

— Вигадай що-небудь сам, Джемі,— попросила я.

— Мені набридло вигадувати.

Літні канікули і початися не встигли, а нам уже все набридло. Що ж буде далі?

Ми попленталися на ґанок, і Ділл задивився на похмурий фасад Садиби Редлі.

— Я — чую — запах — смерті,— протягнув він.— Справді чую,— додав він, коли я наказала йому замовкнути.

— Тобто, коли хтось помирає, ти чуєш його запах?

— Та ні, я можу понюхати людину і сказати, коли вона помре. Мене навчила одна стара леді.

Ділл нахилився і понюхав мене.

— Джін-Луїзо Фінч — ти помреш за три дні!

— Стули пельку, Ділле, бо я тебе приб’ю! От як вріжу...

— Припини,— буркнув Джемі,— можна подумати, що ти віриш у Палючку-гарячку.

— А що це за Палючка-гарячка? — поцікавився Ділл.

— Невже тобі ніколи не траплялося іти вночі пустою дорогою і попасти у гаряче місце? — здивувався Джемі.— Палючка-гарячка — це душа, яка не дісталася на небеса і вештається самотніми дорогами, і якщо ти пройдеш крізь неї, то по смерті сам будеш отак вештатися ночами і висмоктувати в людей дихання...

— А як зробити, щоб оминути її?

— Ніяк,— пояснив Джемі.— Іноді вони розтягуються поперек усієї дороги, але якщо хочеш пройти, треба сказати: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай». Тоді вони не зможуть обкрутитися навколо тебе...

— Не вір жодному слову, Ділле,— втрутилася я.— Келпурнія каже, що це дурні негритянські байки.

Джемі сердито на мене зиркнув, але сказав тільки:

— То ми граємося чи ні?

— Може, у шині покатаємося? — запропонувала я.

Джемі зітхнув.

— Я вже туди не влізу.

— Можеш штовхати.

Я побігла на задній двір, витягла з-під будинку стару автомобільну шину і викотила її у палісадник.

— Цур я перша,— оголосила я.

Діла заявив, що перший має бути він, бо щойно приїхав.

Джемі розсудив, що я буду перша, а Ділл кататиметься довше, і я згорнулася клубком усередині шини.

Не одразу я зрозуміла, що Джемі образився на мене за суперечку про Палючку-гарячку і тільки й чекав нагоди помститися. Що він і зробив, штовхнувши шину щосили вниз по вулиці. Земля, небо й будинки злилися у різнобарвний вир, у вухах калатало, я задихалася, не могла випростати руки, щоб загальмувати, бо вони були притиснуті колінами до грудей. У мене тільки лишалася надія, що або Джемі обжене шину, або якийсь вибій на тротуарі зупинить цей шалений рух. Я чула братів голос позаду, Джемі біг і щось кричав.

Шина підстрибнула на гравії, проїхала юзом через дорогу, врізалася у паркан, і я вилетіла, як корок із пляшки. Запаморочена і млосна, я лежала на асфальті та крутила головою, потім ляснула себе по вухах, щоб шум стих, і почула голос Джемі:

— Скауте, мерщій біжи звідти!

Підвівши голову, просто перед собою я побачила сходи Садиби Редлі. Я заклякла.

— Ну ж бо, Скауте, чого ти розляглася! — волав Джемі.— Вставай, чуєш?

Я підвелася й аж затрусилася, коли до мене дійшло, де я опинилася.

— Хапай шину! — горлав Джемі.— Тягни її сюди! Ти що, з глузду з’їхала?

Якось я спромоглася пересувати ноги, тож побігла так швидко, наскільки дозволяли коліна, які просто підкошувалися.

— Чого ти її там лишила? — закричав Джемі.

— Сам іди забери! — гарикнула я. Джемі замовк.— Іди, іди, вона там зразу за воротами. Хіба забув, ти ж навіть торкався їхнього будинку?

Джемі люто на мене зиркнув, але не зміг не прийняти виклик, побіг тротуаром, пригальмував біля воріт, потім метнувся у двір і схопив шину.

— От бачиш! — він мав вигляд переможця, хоча й далі сердився.— Нічого не трапилося. Їй-богу, Скауте, іноді ти поводишся як звичайне дівчисько, аж противно.

Він не все знав, але я вирішила нічого йому не говорити.

На веранді з’явилася Келпурнія і покликала:

— Час пити лимонад! І годі жаритися на сонці, бо спечетеся живцем!

Лимонад до опівдня був одним з ритуалів літніх канікул. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки і повернулася до своїх справ. Я не надто переймалася тим, що Джемі на мене сердиться. Лимонад швидко повернув йому добрий гумор.

Джемі вижлуктив другу склянку і поплескав себе по грудях.

— Знаю, у що ми гратимемося,— проголосив він.— Це буде