Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

історії». Однією з таких таємниць, на його думку, є вино. Але якщо вірити тому, як сам іспанський філософ бачить зміну нашого ставлення до вина, то це не поступ, а занепад. Вино, яке було богом у стародавні часи, перетворилося на банальну проблему алкоголізму. У цьому дається взнаки загальна ницість сучасності: ми втратили чутливість до таємниці світу, сприймаючи лише примарний шар буденності. В есеї «Три картини про вино» Ортеґа-і-Ґасет спостерігає процес цієї деґрадації на прикладі трьох картин: «Вакханалія» Тиціана, «Вакханалія» Пусена та «П’яниці» Веласкеса.

На Тиціановій картині «Вакханалія» зображено людей за містом, які відпочивають і п’ють вино. Вони розкуті й щасливі. Напруження щоденності спало, вони потрапили у чарівну казку вседозволеності. Дехто з них уже скинув одяг. Усі тіла прекрасні: і кремезні тіла молодиків, і привабливі тіла юнок, і тіло маленького хлопчика. Оголені, напівоголені й вбрані в красивий одяг люди перебувають на тлі природи, що постає не як ворожа стихія, а як казковий простір їхніх розваг. Зелене листя дерев блищить від сонця на тлі блакитного прозорого неба й білих незагрозливих хмар. На задньому плані біле вітрило майорить на спокійному морі. Люди пустують, але в цих пустощах — найвища мудрість: «вино, що саме є мудрим богом, наділило їх здатністю миттєвого інтуїтивного осягнення великої таємниці».

Сп’яніння не заважає спогляданню, а посилює його. Цей сюжет ми успадковуємо від Давньої Греції. Мабуть, невипадково на амфорах, гідріях, ольпах та інших посудинах для вина часто було зображено людські очі або їхню метафору у вигляді концентричних кіл як символ споглядання. Цей мотив зринає у вірші Пауля Целана «Глеки» як чудернацька інверсія сенсу — не люди п’ють вино з глеків, а глеки випивають наші очі:

За довжелезними столами часу

бенкетують господні глеки.

Вони випивають очі зрячих та очі незрячих,

серця владарюючих тіней,

дупласту щоку надвечір’я.

Вони — наймогутніші пияки:

вони підносять до уст порожнечу, як повню

й не піняться через край, як ти або я[13].

Так це бачить один із найпесимістичніших поетів XX сторіччя. Завершення вірша вже відсилає нас до сьогоднішнього розуміння споживання вина як пияцтва, що знищує думку. Натомість у давньогрецькій культурі вино часто-густо супроводжувало філософування, витоком якого, безперечно, є споглядання. Учасники Платанового діалогу «Бенкет», щоправда, спочатку відмовляються від вина, аби віддатися насолоді філософської бесіди, але потому до кола друзів приєднується сп’янілий красень Алківіад, і подальшу розмову супроводжує пиття вина. У кожному разі, метафора бенкету філософів є засадовою для всієї європейської інтелектуальної традиції.

На картині «Вакханалія» Пусена бенкетують уже не люди, а боги: Аріадна та Вакх у супроводі сирен, німф і сатирів. Ортеґа не помічає на картині людей. Йому важливо вказати на те, що для Пусена, на відміну від Тиціана, справжній бенкет можливий лише для богів, а не для людей: «Пусен творив за доби, коли відродження вже минуло, а з ним завершилася людська вакханалія. Він живе у час, що настав після Тиціанової оргії, і своїм мистецтвом він оплакує її результати — нудьгу й бездушність». Для богів вакханалія — це не миттєвий спалах щастя, не прозріння через сп’яніння, а звична щоденність. Вони п’ють, але не п’яніють, як не можуть переповнитися «господні глеки» Целана. На думку Ортеґи, на цій картині важливим є також зрівняння богів і тварин. Адже сатири — напівтварини. І навіть маленький хлопчик на картині має цапові копитця. Ортеґа згадує Руссо, який закликав людину повернутися до природи, тобто до тваринного стану, і озвучує вирок людській культурі та людині: «Природа досконаліша за культуру,… звір ближче до бога, ніж людина». Тож таємницю світу розгадано?

Утім, як зауважував Гельмут Плеснер, людська природність завжди опосередкована культурою, а тому має штучний характер. Звіряча безпосередність перетворює людину не на органічну тварину, а на жахливого монстра. Та чи не залишається нам тоді лише нудьга та бездушність?

Становище людини — це хитке балансування між божественним і звірячим. Культура, перетворюючи природу, запобігає нашому озвірінню, але потребує природності, аби самій не перетворитися на бездушну штучність. Вино — це жердина, яка допомагає нам у цьому балансуванні. Вино збуджує веселість, але, за влучним виразом Мераба Мамардашвілі, це трагічна веселість або веселий трагізм. Він уважає це головною рисою грузинської культури. Адже в маленького народу, який упродовж усієї своєї історії веде криваві війни з гігантськими сусідами за виживання та збереження власної свободи й незалежності, немає жодних підстав бенкетувати й веселитися. Втім, цих підстав і не потрібно. Достатньо столу, обличчя друга, пляшки вина й відчуття власної присутності в цьому світі, попри все. З усього цього народжується грузинське застілля. Лунають пісня і сміх тих, хто бенкетує, сміх, який завжди містить трагічні нотки. Але те, що Мамардашвілі говорить про грузинів, насправді стосується всіх людей. Наше життя завжди у небезпеці. Воно крихке й швидкоплинне на тлі вічності світу. Веселий трагізм — це мудрість, із якою ми маємо сприймати цю небезпеку. Вино — магічний напій утаємничених у мудрість веселого трагізму. Через сп’яніння ми не відкриваємо таємницю світу, а навчаємося сприймати його таким, який він є, приймаємо від нього вино як