Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

кишені свій браунінг і зняв його з запобіжника. Вгору від Оссолінеуму тягнулася стежка, яка впиралася в кам'яні сходи, що виводили до військових казарм. Якщо піднятися до них, то все внизу буде як на долоні, і рано чи пізно переслідувачі покажуться. Не роздумуючи більше ані хвилини, Вістович, як міг швидко, дістався сходів і піднявся ними на відкритий мощений майданчик, який прикрашала величезна кам'яна чаша посередині. Навряд чи хтось часто милувався цим творінням, проте за ним легко міг би сховатись дорослий чоловік. Вістович відчував, що мусить перевести подих, тому радо скористався цим сховком. Трохи віддихавшись, він перевірив зброю і обережно визирнув з-за камінної декорації. На стежці і на сходах все ще нікого не було. Ніхто не з'явився там ані за п'ять хвилин, ані за добрих чверть години. Вістович почувався ідіотом...

Вже коли поліцейський вирішив повертатись униз і приборкати там свою параною, на сходах почулися обережні кроки. Вістович знову виглянув зі свого сховку, і його охопила шалена радість. Нагору обережно підіймався чоловік у цивільному, тримаючи в руках парабелум. Скрадаючись сходами, він плавно наводив дуло пістолета на кожен кущ обабіч них і на кожен підозрілий пагорб, за яким міг би ховатись ворог. Одразу кидалося в очі, що рухи його були вправними і точними, як у майстерного розвідника.

Вістовичу було навіть байдуже, що це за тип і якого дідька йому треба. Поліцейський радів, що не підвело чуття... Він завмер, дослухаючись До кроків, які потроху наближались до чаші. Зараз найголовнішим буде вгадати, з якого боку той вирішить її обійти, справа чи зліва, а тоді зайти йому за спину, як у дитячій грі.

Нарешті чоловік з парабелумом опинився з іншого боку кам'яної декорації. Кроки на мить затихли, вочевидь, той зважував ситуацію. «Ну ж бо, сучий сину, — подумки звернувся до нього Вістович, — вирішуй...». Мовби почувши його, той почав обходити чашу. Рушив праворуч! Отже, поліцейському треба йти ліворуч від нього. Крок у крок, а потім трохи швидше... За кілька секунд Вістович побачив опонента перед собою. Той ледве встиг повернутись до нього обличчям і звести на поліцейського здивовані очі, як той щосили вперіщив його руків'ям браунінга по голові. Удар був страшної сили! Чоловік з парабелумом закотив очі і глухо впав на долівку.

— Алилуя... — полегшено видихнув Вістович.

— Ані руш! — ТІЄЇ ж миті почулося в нього за спиною.

Аякже, чорт забирай! Вістович не подумав, що його супротивник може бути не сам. Залишалося тільки звести руки догори і поволі повернутись. Перед ним стояло ще двоє типів, один з яких тривожно позирав на непритомного колегу з парабелумом, а інший чомусь привітно посміхався поліцейському. Обидва тримали в руках пістолети.

— Жорстоко ви повелися з нашим другом, пане Вістовичу, — констатував усміхнений тип, — сподіваюся, хоч не проламали йому череп.

Чоловік говорив польською з ледь чутним акцентом.

— Ваш друг повівся б зі мною так само, — відповів поліцейський, опускаючи руки, — якби міг...

— Безперечно, — погодився той, усміхаючись ще ширше, — що вдієш, такі часи.

Вістович змовчав, чекаючи подальшої розв'язки.

— У мене до вас дружня пропозиція, Адаме, — продовжив його співрозмовник, несподівано назвавши поліцейського на ім'я, мов давнього знайомого, — мій колега подбає про того, кого ви так блискуче спровадили в нокаут, а ми з вами прогуляємось до найближчої кнайпи. Як вам ідея?

— Ніколи не відмовлявся від такої пропозиції, — відповів Вістович.

— От і чудово, — сказав той, ховаючи зброю, — як бачите, я вам довіряю...

Поліцейський також поклав свого браунінга до кишені.

— Після вас, пане Вістовичу, — мовив тип, пропускаючи того вперед, — тільки ви знаєте, де тут пристойне місце з холодним пивом. Я ж, як неважко здогадатись, не львів'янин і тутешніх кнайп не знаю.

Поліцейський кивнув і пішов попереду. Відчувати, що озброєний ворог лишився за спиною, було неприємно, але якби його хотіли вбити, то вже б це зробили, а не пропонували перехилити по чарчині. Вони зійшли донизу і рушили до непримітної кнайпи навпроти Оссолінеуму.

Всередині було лиш декілька відвідувачів, які жадібно хлебтали пиво, вочевидь, зморені денною спекою. Вістович і його недавній опонент вмостилися за віддаленим столиком. Вони скидалися тепер на добрих знайомих, котрі вирішили зустрітися за чаркою після важкого дня. Ніхто б і не подумав, що якихось десять хвилин тому ці двоє тримали в руках зброю і ладні були пристрілити один одного.

— Що ж, до справи, пане Вістовичу, — сказав тип, щойно їм принесли два келихи пива.

— Пан знає моє ім'я, але сам не представився, — зауважив поліцейський.

— Даруйте, винен, — відповів той, — мене звати Ян Фірман.

— Радий познайомитись, пане Фірмане, — збрехав Вістович, будучи цілковито переконаним, що ім'я та прізвище вигадані, — отож, я слухаю, чим можу бути корисним.

— Гадаю, Адаме, ви знаєте про ситуацію на Східному фронті, — після короткої мовчанки продовжив Фірман, — і те, що складається вона не найкраще для армії Гінденбурга, також не таємниця. Будьмо відвертими, найближчим часом росіяни захоплять Лємберг, а потім і всю Галіцію. Це тільки питання часу.

Вістович мовчав, намагаючись зрозуміти, куди той хилить і що взагалі, потрібно від нього цьому типові.

— Та от, пане заступнику, коли ми... — тут він запнувся, але швидко виправився:

— Коли російська армія займе Львів, то, повірте, місто не стане трофеєм для генералів, а радше додатковим тягарем... Ви розумієте, про що я?

Фірман вдивився просто в очі співрозмовнику, але Вістович навмисне в цей час підніс до рота пиво і звів погляд кудись на бруднувату стелю. Він мовби остерігався, що той перетворить його на камінь, як Горгона Медуза, чи просто на купу лайна. Друге здавалось очевиднішим.

— Ви розумієте, що я маю на увазі? — повторив запитання Фірман, після того як поліцейський зробив добрячий ковток і поставив келих назад на стіл.

— Правду кажучи, ні.

Вістович знову збрехав. Насправді, він чудово розумів, що перед ним російський шпигун, який намагається його самого завербувати, але хотів потягнути час, щоб краще обміркувати своє становище і знайти вихід. Наступні слова Фірмана були цілком очікуваними:

— Що ж, я поясню доступніше, — сказав він, — Лемберг тільки видимо досі австрійський. Насправді ж місто майже повністю перейшло під нашу владу...

Шпигун більше не затинався і говорив прямо.

— Відданих нам людей можна зустріти в найнесподіваніших місцях. У Львові