Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

class="p1">Отак жахно Петро Скиба за свого брата душу відвів. Ну, а як Москва коліїв погромила, прийшла до села чутка, що отамана Різуна разом з Іваном Гонтою отой клятий генерал Кречетніков ляхам видав, і прийняв Петро Скиба у святій Кодні смерть люту, жодним стогоном шляхту та жидів не звеселивши.

Ще через рік повернулася Гелена — як ходила, то очі виплакані не здіймала, одяг чорний жалібний носила, усе Богу молилася. Селяни тоді вже кістки людські біля руїн монастирських поховали. Гелена наказала каплицю біля цвинтаря звести й там до смерті своєї молилася та плакала — і за батька, і за Карпа, і за панотця, і за Петра, і за всіх, жахну смерть прийнявших. Далі вже сини пана Мартина з Варшави повернулися й за господарство взялися. А на руїни монастирські та до тієї страшної діброви, прозваної «Чернецьким лісом,» ходити люди боялися через перекази моторошні, але про них інша мова буде».

20 травня

Переписав легенду про «Чернецький ліс» і відправив у Берлін професорові. Відчуваю, як минуле мого роду поступово приваблює мене, історія цього краю іноді здається безкінечною прірвою, яка втягує в себе і примушує підкорятися своїм законам будь — кого, хто має до неї будь — яке відношення.

Здоровий глузд підказує одне: тікай звідси, тікай туди, де цивілізація і культура змогли перетворити минуле на музейний експонат, відірваний від університетів і теорій, повсякденного життя й ландшафту, туди, де за провини предків не розплачуються безкінечні покоління нащадків. І в той же час думка про те, що насправді жодна цивілізація не звільнила людину від влади минулого, робить життя нестерпним.

Уранці я знову верхи мандрував околицями маєтку. Несподівано зрозумів, що прямую конем до садиби старого Порецького. Зустрів він мене дуже гостинно. Вдалося ближче познайомитися з його онукою. Наталена виявилася не такою вже й хутірською дикункою. Вона вчиться у київській гімназії (навіть не польській) і має досить гострий розум. Якщо додати, що її зовнішність поєднує в собі свіжість і первісну чарівність місцевої природи, то можна зрозуміти моє захоплення. У нас вже є своя таємниця — збираємося разом побувати на місці колишнього монастиря.

21 травня

Фінансове становище господарства значно погіршилося. До того ж, додалося зникнення нашого економа, який з грошима для виплати боргів земельному банку відправився в місто і не повернувся. Стурбований батько викликав поліцію, але ті відразу заявили, що трапився звичний випадок втечі з довіреними грошима. Економ служив у батька протягом тридцяти років і користувався абсолютною довірою. Важко повірити, що він зробив такий вчинок, хоча пограбування в цих краях не трапляються.

23 травня

Сьогодні ми з панною Наталеною відправилися до місця, де, згідно з легендою, знаходилися залишки монастиря. Для селян цей ліс і зараз сповнений жахливих таємниць і населений душами замордованих там людей. Я зустрівся з чарівною панночкою в умовленому місці. Вона, як завжди, була одягнена в народний одяг, який їй надзвичайно пасує. Їхати треба близько десяти верст — я сам правив коляскою, день був чудовий, присутність гарної дівчини й наближення до давньої таємниці створювали досить романтичну атмосферу. Невдовзі ми звернули на шлях, який приводив до нашої мети. Був густо зарослий деревами й ледь виднівся. Через декілька верстов я вирішив прив’язати коня до дерева, і ми відправилися пішки. Чим далі дерева ставали густішими, а стежка вужчою. Наталена йшла за мною, але відчувалося, що вона трохи боїться. Нарешті ми вийшли до напівзруйнованих стін. Іноді мені доводилося, асистуючи професору, брати участь у археологічних розкопках старовинних німецьких замків і фортець, і тому я досить швидко зміг визначити, що стіна, простягнута між дерев на декілька сот метрів, була зруйнована часом і корінням. Ми пройшли крізь провалля в стіні, і перед нами відкрилася картина, яка б і через сто п’ятдесят років викликала жах.

Посередині двору стирчали залишки обгорілих чорних стін господарських будівель, далі похмуро височів остов спаленого храму.

Я не відразу відчув, як Наталена вчепилася обома руками за мій лікоть. Її розширені карі очі з жахом дивилися на ці величні й водночас зловісні руїни. Раптом сирий холод повіяв від зруйнованого храму. Почуття небезпеки пронизало мене наскрізь, я з жахом зрозумів, що мені хочеться ввійти до цих стін. Подивився на Наталену. Вона тремтіла. Декілька хвилин ми стояли мовчки, не в силах посунутися з місця. Небо швидко сіріло, хоча була досить ранішня година. Пронизливе іржання коня примусило нас здригнутися, і ми кинулися тікати, спотикаючись через розкидане каміння. Зненацька ми вперлися в стіну, де мав бути вихід. Чорні стіни оточували нас з усіх боків. Нарешті ми знайшли пролам і вихопились у ліс. Усе перекрутилося переді мною. Тільки несамовите іржання коня вказувало шлях, куди треба було бігти. Захекані і вкрай втомлені, ми вискочили на галявину, де був прив’язаний кінь з коляскою. Він несамовито рвався, піднімаючись дибки. Я вчепився в повіддя і трохи вгамував його. Через мить ми вже неслися далі від «Чернецького лісу».

Зупинилися на березі річки, чвалом вискочивши з лісу. Кінь був білий від піни. Я розпряг його й ледь зміг відтягнути від води. Поступово ми заспокоїлися, і я спробував пояснити Наталені, що, можливо, коня перелякав вовк. Але вона досить впевнено заявила про те, що дід і селяни праві і що до «Чернецького лісу» соватися порядним християнам не варто.

На відміну від щойно пережитого, тихий плеск річки, тепле сонце й м’який зелений луг, за яким темнів ліс, заспокоювали. Мені стало спокійно й добре. Як ніколи в житті. Можливо, від того, що біля мене була Наталена.

29 травня

Втрата грошей остаточно підірвала наше фінансове становище. Батько знов отримав пропозицію продати «Чернецький ліс». Ми порадилися й вирішили погодитися — ці гроші поможуть нам розв’язати багато проблем і, можливо, поправити стан маєтку.

5 червня

Здається, я закохався. Думки про панну Наталю постійно переслідують мене і примиряють з дійсністю. Ми зустрічаємося досить часто,