Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

У чорну годину під Охматовим підстрелив його лядський жовнір. Гетьман його синові в помин за батькові доблесті пожалував у цих краях маєток. Ось таким робом ваш рід тут і вкоренився. Ну, а далі, у Гетьманщині, через старшинські чвари та пиху, підступність лядську й московську така веремія зачалася, що вже хто й знав — чи він під крулем, чи за царем пребуває, а скільки народу в цій усобиці загинуло, то й не порахувати.

Утім, предки ваші в цих лісах заціліли. А ще й до всього прапрадід ваш, Іван Закревський, добряче за Паліївщину відзначився, особливо коли в літо Боже 1704 ляхам під Хвастовом козаки відбій славний зробили, хоча й мав шляк тоді від мортирної бомби, що під ним коня в клоччя розірвала.

Але лукавий пильно за нами грішними стежить, і вже син достеменного Івана, відправлений навчатися наукам до колегіуму, перекинувся до Риму. Вернувся в рідний маєток і носом закрутив: і батьків будинок немов на хлопську хату схожий, і батько рідний не тією мовою балакає, і церква не те що унійна, але, навіть, і схизматська. Старий Іван від такого синового покатоличення дуже засмутився й невдовзі помер. А син його, той пекельний Мартин, заходився вже по — своєму маєтком керувати. Батькових козаків визначних, що з родинами при старому полковнику перебували, на панщину потягнув, понавозив єзуїтів та ксьондзів, жидів — орендарів, церкву козацьку православну закрив і наказав костьол будувати. Багато кривди громаді, одне слово, зчинив. З цього лиха хто з козаків у Гетьманщину втік, хто до гайдамаків подався, а решта з поспільства поскубла чуприни, мовляв: скочи, враже, як пан каже, і покріпачилася. Немов і Хмельниччини не було. Тільки оцей випросили в пана Мартина, щоб у церкві хоч по неділях панотець службу правив.

Але панові й цього було мало, бо дуже він вже ревним католиком став. Дуже його єзуїти обсіли, і віддав він їм в оренду оту діброву, яка зветься «Чернецьким лісом,» — селян погнав їм монастир будувати та до нього й поприписував. Одне тільки й того, що не змогли єзуїти примусити їм діброву в довічне володіння одписати, бо дуже скаредний був пан Мартин. Про нього багато чого люди лихого розказували, та не про це мова. З часом діти його вже вірними католиками стали й інакше себе, ніж поляками, не визнавали. Навряд чи кого Мартин і любив, окрім єзуїтів і свого католицького Бога, та ще своєї доньки Гелени. Через неї і сталася така пригода, що й досі страшно згадувати. Був серед приписних до монастиря селян справний з себе хлопець Карпо на прізвисько Скиба. Як, не відомо, але покохалися вони між собою — Карпо та Гелена. Звісно, що пан Мартин про таке кохання швидко довідався, — вислужитися перед паном завжди охочі знайдуться. Від такої новини наказав нахабного хлопа до себе привести, але запізнився. Молодята вже в церкві у панотця, який колись сам козакував, і не те що пана, а й дідька не боявся, повінчалися й до Гетьманщини попрямували, та далеко не втекли.

Невдовзі панські гайдуки їх наздогнали, похапали та на панські очі доставили. Пан Мартин від такої непоштивости розлютився й наказав Карпа та святого отця собаками, як диких звірів, по лісу травити, а селян гайдуки погнали загінчиками. Хто там що казав, але канчуків побоялися і свого ж панотця та парубка на панські лови заганяти стали. Скільки їх по лісу ганяли, хто відає, та панські собаки бідолах наздогнали й на клоччя подерли. Що ж до Гелени, то її ченці посадили в карету й кудись повезли. Челядь маєткова балакала, що до жіночого монастиря десь у Великопольщу — холопське кохання постом та каяттям вибивати.

Але треба сказати, що в бідолашного Карпа рідний брат був — Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами в льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдукові і втік.

Пройшов рік, другий, пан Мартин дітей своїх до єзуїтського колегіуму відправив. Поспільство, як завелося, на монастир та маєток спини гнуло.

А часи знов неспокійні були. На Лівобережжі Гетьманщина конала, Річ Посполиту ясна шляхта мордувала, на Правобережжі та Волині гайдамацькі ватаги часто — густо вешталися й маєтки та жидівські містечка шарпали. І от пішов по наших краях розголос про несамовитого гайдамацького отамана Різуна. Гайдамаки, звісна справа, не дуже жалісні були, але той Різун і їх перевершив.

Як Коліївщина зайнялася, то ляхам та орендарям не солодко прийшлося. Пан Мартин від помсти козацької рятуючись, зі своїм добром за кам’яні мури монастирські заховався, а пахолкам і гайдукам наказав до зброї взятися. Що тоді було! З усього краю вельможне панство та містечкові жиди за монастирські мури разом з родинами потягнулися, тим більше, що саме лютий Різун насувався. Незабаром з’явився й він сам зі своїм товариством на шляху біля села. Громада з хлібом — сіллю вийшла їм навстріч, а дехто вже сокири й коси нагострив маєток та монастир руйнувати та добром панським живитися. Сидить отаман Різун на баскому коні, люльку тягне, за чересом пістоль, при боці шабля в діамантах, — видко, що заможний панок її колись тягав, за ним верхи дві сотні його шибайголів очима блимають. Тут якась жінка як заверещить: «Божечку рідний, — це ж Петро Скиба!» Тільки тоді отаман люльку витягнув та як гаркне: «А що, гаспидові душі, забули, як брата мого рідного під панські пси заганяли!» Свиснув він пекельно — і його хлопці з нагаями, гикаючи, на селян насіли. Поки ті, мов зайці, між ними крутилися, отаман Різун, чи то Петро Скиба, свою люльку об стріху вибив. Село, як копиця, спалахнуло, а Різун з ватагою до монастиря, мов вітер, майнув. Погукали, погукали там мушкети, і раптом такий галас зчинився, як гайдамаки до монастиря вдерлись, що селяни кинули свої хати й заціпеніли. Скільки часу там у монастирі, під гайдамацькими ножами конаючи, нелюдськи кричали, стільки і простояли посполиті, з жахом тії стогони та репетування слухаючи.

Село, звісна річ, дотла згоріло. А вночі над монастирем заграва на півнеба знялася. Уже високо сонце стояло, як на шляху з монастиря гайдамаки з’явилися. Селяни край дороги, шапки знявши, стояли, а гайдамаки повз них неспішно проїхали — тільки курява завіялась.

Довго ще ніхто з громади до монастиря відправитися не наважувався, а як війт з писарем там побували перші, то три дні оковиту мовчки пили, а на четвертий день мовили про ставок, небіжчиками запруджений, та згарище з попаленими мерцями.