Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

ніг. На весь Соборпарк вони справляють найбільше враження. Щоправда, є в цьому і щось тривожне, бо, як часто буває в фільмах жахів чи страшилках із сайнс-фікшн, з тих ніг знову може почати щось виростати — спочатку коліна, з яких витягнуться міцні стегна; зі стегон набубнявіють широкі сідниці, а з них — сильний стовбур тулуба, грудна клітка і спина; потім проросте гілляка шиї, а вже з неї — голова страховиська, яка знову відригне вогнем і почне видихати отруйне повітря. За ногами Сталіна потрібно постійно стежити, чи бува не починають видовжуватись, а якщо одного прекрасного дня виявиться, що вони виросли на кілька сантиметрів, треба буде негайно бити на сполох.

Режисер Мікловш Янчов, відомий в Угорщині як Іштван Сабов, кілька років тому зняв документальний фільм під назвою «Гьошюк тере — суб’єктивна історична повість». Власне кажучи, це не типовий документальний фільм, а швидше підбір змонтованих у відповідній послідовності старих кінохронік без втручань авторського коментаря. Усе ґрунтується тут на неочікуваних зіставленнях зображень площі Героїв як активного свідка епохальних подій угорської історії XX століття. І кого тільки на тій площі не було, хто тільки не покладав там квітів, хто тільки не молився, хто тільки там не виголошував промов і хто тільки не влаштовував парадів. Янчов відмовився у своєму фільмі від будь-якої хронології і змішав усі дати й епохи, потім плавно змонтував усе так, що послідовність кадрів не тримається жодної історичної лінії: адмірал Горті (на білому коні і пішки), товариш Матяш Ракоші, який правив Угорщиною після війни і називав себе «найкращим учнем Сталіна»… Адольф Гітлер та його хлопці з Hitlerjugend змінюються Брежнєвим і Ґорбачовим; папа Пій ХІІ і папа Іван Павло ІІ; Янош Кадар і Йоужеф Анталл; гонведи в фашистських шоломах урочисто марширують разом з «новими демократичними міліціонерами»; потім ці гонведи ідуть до совєтської неволі, бо на площі Героїв грають уже не військові оркестри, а зенітні батареї та гармати Червоної армії; генерали, що недавно виблискували орденами на парадних мундирах, тепер у польових шинелях вітаються, прикладаючи руки до пом’ятих фуражок, і кланяються з улесливою усмішкою переможним більшовикам.

Усе тут змішується: мирний час із воєнним, час тріумфів із хвилинами поразок — історія грає свою безжалісну виставу; комедія dell'arte стає театром брутальності. Мужчини в білих піджаках біжать на змаганнях кельнерів; спортсмени змагаються у велоперегонах; представники електричної галузі марширують перед почесною трибуною; проходять спортсмени клубу «Вошош» (цікаво, чи є серед них мій батько, тодішній гравець цього прославленого клубу?), селяни; танцюють народні колективи. Представники телефонних фабрик і кіностудії висловлюють одностайну підтримку товаришеві Ракоші, коли він критикує Партію дрібних власників за реакційність. Ще на трибунах стоять Ласлов Рейк та Імре Надь і вітають трудящих. Поки що їх не засудили, і вони, мабуть, не розуміють, що вже трохи мертві, трохи повішені. Наразі видно їхнє захоплення від масового дефіле, хоч на обличчі Надя в жодному кадрі не з’являється усмішка. Натомість усміхається, і то постійно, Матяш Ракоші, з його бульбастого обличчя ні на мить не сходить облудна гримаса. Карликуватий, бочкоподібний Ракоші бере на руки дітей (як і кожен генсек, він полюбляє педофільськи обмацувати і цілувати малечу), зносить угору затиснутий кулак на взірець іспанських республіканців і вітає народ, а народ тішиться, бо, либонь, не розуміє, що насправді улюблений вождь тим кулаком йому погрожує. «Найкращий учень Сталіна» вітає також артистів, що демонструють перед ним свої уміння: клоунів, жонглерів, акробатів в одязі Тарзана, поліграфістів та журналістів, увесь той panoptikum, що виступає на честь Бестії. Карусель історії крутиться на площі Героїв. Будівлі навколо Музею образотворчого мистецтва та виставкового залу «Мючарнок» інспектують гітлерівські можновладці та совєтські генерали. Часом важко відрізнити — що зовсім не дивно — чи ми дивимось на соцреалістичну виставку скульптури, чи на нацистську; у кожному разі — це одна й та ж неокласично-гомосексуальна естетика. Це та сама мрія про сильного, пропорційного мужчину, який саме зняв ідеально зшитий мундир есесівця чи скинув замащений мазутом комбінезон тракториста. Тільки зірки або свастика на макетах будинків зраджують відповідь, чи це презентація великих архітектурних проектів Альберта Спіра, чи якогось радянського академіка.

На Гьошюк тере відбувалися партайтаґи[30] та демонстрації «на підтримку», усі вони вражаюче між собою подібні; змінювались тільки можновладці на трибунах та лозунги на транспарантах, а народ залишався той самий. На турне прибували все нові й нові ідоли, покладаючи вінки незмінно на тому самому місці. Квіти швидко в’януть, не залишаючи жодних слідів після візитів. Ернесто Че Ґевара в накидці й найславнішому береті світу смирно плентається за солдатами, що несуть вінок; він не зобов’язаний знати, що повторює шлях і жести Мікловша Горті та Адольфа Гітлера. А після нього на тому самому місці, вже на кольоровій кінострічці, з’явиться Марґарет Тетчер з принцом Чарльзом, який не знає куди подітись і безпорадно метушиться. Досвідчені в таких боях ветерани дипломатичного корпусу показують Його Величності, куди йому стати і коли підійти до могили Невідомого солдата; він таки підходить і якийсь час безпорадно мне гілки вінка.

На площі не забракло також генерала Ярузельського, як завжди, незворушного, у славетних, мов берет Че Ґевари, затемнених окулярах. Я не збагну тільки одного, чому відразу після кадрів із Ярузельським, що покладає вінки, відомий угорський бард Томаш Чег співає «Російський брате, повертайся додому». Можливо, це була пропозиція генералові повернутися в Сибір, де він колись дійсно проживав і за що з роками навіть отримав від правого президента (через фатальну помилку) орден «Репресованих в Сибіру».

Ох, звичайно, мене трохи занесло; після виступу Чега з’являються кадри виїзду радянських військ із Угорщини. Ось — на мості, що на кордоні, радянський головнокомандувач розчулено прощається з угорськими офіцерами. Вони обіймаються, розціловуються, махають на прощання руками вже з різних боків кордону так, як прощаються пристрасні коханці, які не можуть дочекатися наступної зустрічі. І все це тому, що Віктор Орбан на площі Героїв під час символічного похорону Імре Надя сказав, щоб росіяни забиралися геть із Угорщини. І росіяни забралися. Таки повністю, цього разу вони не повернулися і не зорали танковими гусеницями будапештські вулиці, як це було в 1956 році.

Коли росіяни йшли парадом, відчувалось тремтіння, марш Вермахту був маршем сили. Це були справжні армії Ґоґа і Маґоґа, а коли в фільмі Янчова крокують «сильні, зосереджені, вимуштровані» гонведи, їдуть верхи жандарми з когутячими перами в капелюхах, крутять педалями загони велосипедистів, стукають колесами підводи з важкими карабінами — це все парад слабкості і безпорадності в