Майк Гервасійович Йогансен - Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)

У кадетських корпусах і в інститутах благородних дівиць за часів оних виникла теорія, що євреї від природи нездатні їздити верхи на конях, пити вино, стріляти з револьвера, битися шаблями і взагалі бути корнетами і молодцями. Кадетські корпуси й інститути благородних дівиць давно пішли за водою, але теорія ця, скоряючися законові, що надбудова відстає від бази, живе далі в серцях перекупок, професорів, старих акцизних та інших платонічних поклонників корнетської відваги. І нічим тут не зарадиш.

Коли б такому аматорові корнетської відваги довелося на свої очі побачити єврейських дівчат, що гасають верхи на конях по степу, хлопців, що орють землю, заганяючи плуга на шість вершків у землю, футболістів, що грають у збірній Української Радянської Республіки, коли б навіть цей аматор уклав свою в'ялу руку в сталеву долоню херсонського агронома, він похитав би головою і сказав би рішучо:

– Цього не може бути!

Є в Херсонській окрузі й зовсім давні єврейські колонії – вони по правому березі Інгульця, і про них, свою батьківщину, мало розповідав нам єврей-агроном, бо такі колонії нічим не різняться від селищ українських і німецьких.

Він сам скінчив український сільськогосподарчий інститут і був признався, що легше б йому було вести роботу серед поселенців українською мовою. Агро-джойнтівські колонії в Херсонській окрузі існують із двадцять п'ятого року, і є там, як і скрізь, добрі хазяї, а є й погані.

І не тільки від того це залежить, чи давні, а чи недавні ті поселенці, а й від того, звідки вони самі зроду. Найкращі хазяї бувають із євреїв-полтавців. Теж добрі хазяї з чернігівців.

Вже гірші хазяї з киян, а зовсім біда буває спершу з волиняками і подолянами. Це народ містечковий, і коли вони приїздять на землю, то спочатку з ними буває суте нещастя. Не вміють вони взятися до роботи, – і агроном взявся за голову, згадуючи їх.

В однім такім селищі в перший рік хліборобства колоністи ухитрялися в селян, що приїздили в усяких своїх справах, одкручувати гайки з возів і знімати з коней обротьки.

– Які ж це жиди? Це злодії, – казали здивовані дядьки, чухаючи потилицю.

Але й ці злодії згодом почасти призвичаїлися до роботи, почасти і втекли назад, ковтнувши гіркої. Тепер на Різдво до них приїхали сусідні українські поселенці й забрали всіх до себе гостювати. Приїхали, як годиться, з музикою і напідпитку.

Старожитні селяни, надто ж ті, що живуть оддалік і знають про євреїв тільки з поговору, ставляться до них гірше. Надто спочатку «були випадки». Тепер «випадків» немає.

Поки ми дивилися на карту селищ, що її для цієї нагоди знято зі стінки і покладено на столі, відбулося кілька подій. З сусідньої кімнати зам. представника «Агро-Джойнту» жалівся нам на агронома, що той проти виноградників у єврейських селищах.

– Зап'ють євреї, – застерігав був агроном. – Побачите, що зап'ють.

З сусідньої ж кімнати увійшла чорнява машиністка й завелася говорити телефоном про парасольку, яку агроном Любарський покинув (чи не покинув) у канцелярії «Агро-Джойнту», супроводячи Шолом-Аша*.

У цій кімнаті ми з Маном гадали, чи доведеться нам знову їхати візником, чи нам, інтелігентам, пощастить на автомобіля. Смачні уяви про «Опелі» й «Доджі» носилися в моїм голоднім мозкові.

Перед вікном кімнати щось дуже заторохтіло і загуркотіло, наче висипало на брук вагон каміння.

– А це ваш автомобіль, – сказав агроном і, побачивши, що ми трішки перелякалися, пояснив, що це хоч і старий автомобіль, але їздить справно.

* * *

Це був справді дуже старий автомобіль. Угорі він був весь латаний дошками, а типу його не можна було добрати ніяк. І не грузовик – і не пасажирська машина. Тільки пізніше ми довідалися, що це колись був санітарний автомобіль. Шофер закрутив ручку, і ми хитнулися вперед.

Нічого, можна було їхати й цією машиною. Правда, Ман грозився, що коли його ще раз ударить головою об стелю, з ним буде нервовий шок і його доведеться везти в лікарню. Але врешті він учепився руками за дошки і з честю витримав іспит.

Мене не вдарило головою об стелю: я зразу ж зрозумів, що моє призначення – придержувати рукою дверцята. Інакше ті дверцята розчинялися кожні півхвилини, бо замість автоматичного замка вони трималися на доброму старому і іржавому гвіздкові.

І все ж таки це був «Додж». Тим-то він і держався так довго в роботі.

Давно б пора його перевести на соцстрах, – казав єврей-шофер. Є вже нові машини, але на них херсонське начальство виїхало в об'їзд по окрузі.

Ми довго підстрибували і падали. Ховрахів не було видко, бо грізний гуд старого санітара розганяв їх за троє гін. Взагалі нічого не було видко, бо...

Наука доводить нам, що люди бачать не тоді, коли видко і коли близько, а тільки коли в них вистачає уваги на те, щоб бачити. Коли ж у тих людей через якісь причини уваги не вистачає, то вони не бачать.

Мені доводилось не раз спостерігати, як люди, граючи в шахи, не бачили якогось єхидного слона, що матував їхнього короля. Тим часом той слон стояв увесь час на дошці, націляючися на його королівську величність. «Вибачте, – казав такий неуважливий партнер, – слона-то я й не бачив*. Дозвольте взяти хід назад!»

Є ще й інша категорія людей. Ці не прохають дозволу взяти хід назад, а просто кажуть, що слона там і зовсім не було, і що ви його поставили умисне на фатальне поле. Після того ці люди перекидають шахівницю й кажуть усякі нехороші слова.

З такими людьми сперечатися не слід, хоч би це навіть були рецензенти вашої книги. Взагалі, коли в суперечці один із ваших опонентів виймає з-поза спини дрюка, сперечатися вже не випадає. Такий спір усе одно не дасть ніяких позитивних наслідків. Ви мусите просто і ввічливо сказати:

– Пробачте, я не знав, що у вас є такий хороший дрюк. Тепер я ясно бачу, що ви маєте повну рацію заперечувати мої тези. Більше того, я дуже шкодую, що, не знавши попереду всіх обставин діла, взявся сперечатися. Пробачте ще раз!

Отже, ховрахів ми не бачили, бо мусили більше зважати на верх і низ і берегти свою голову від стусанів. Ми падали і підстрибували, знов падали і знов підстрибували. Мені було трішки легше, ніж Манові. Мені було легше, бо сам я був важчий.

Хай не лякає нікого цей парадокс,