Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 9

Від Захара (продовження)

Не подумайте, що Тарас лише зараз почав так лаяти росіян — він все життя говорив так про них. Нас покликали по каву, і я приніс дві чашки за стіл.

— Тарас, ти їдеш до нас? На Захід?

— Їду. Ти ж питав мене.

— Мені треба, щоб ти забрав сумку моїм батькам. Там гроші. Тому будь обережним.

— Скільки там?

— Шестизнак.

— Бляха… Я не несу відповідальності. У мене навіть газового балончика нема.

— Тарас, це зараз немає значення. Навіть не думай ризикувати життям заради цієї сумки. Якщо скажуть віддати — віддавай із радістю.

— Добре тоді. А ти?

— Я тут залишусь. Сусід мене підбив. Вони тут роблять ТРО — тероборону.

Тарас випив каву і скривився:

— Кава лайно. Війна — лайно. Погода — лайно.

Я засміявся і простягнув йому ключі.

— Що це? — запитав мій друг.

— Ключі від моєї квартири.

Тарас взяв ключі і кивнув:

— А la guerre comme à la guerre.

«Росія здійснила авіаналіт на Бровари».

«Ворог зазнає втрати, але не полишає спроб захопити Київ».

«Переговори делегацій України і Росії розпочались».

— Нема про що із ними говорити! — мій сусід, якого звали, до речі, Богдан вимкнув радіо.

Ми їхали у моїй машині. Кудись за місто. За межі Києва.

— Це точно. Вони ж ніколи не виконують своїх обіцянок, ці тупі москалі, — докинув я.

— Захар, ти знаєш, що при загальній площі 380 тисяч квадратних кілометрів, у Японії проживає 125 мільйонів людей? А у росії при площі 17 мільйонів квадратний кілометрів, існує 140 мільйонів орків?

— Ну, і?

— А те, що на москальській території могло би поміститись із 6 мільярдів японців. При схожій густоті населення. Та навіть три мільярди — наскільки більше би користі було людству і планеті!

Ми їхали по порожній дорозі, і сіре небо війни, немов величезний язик собаки, нависало над нами. Інколи мені снилась війна, але у дійсності вона виглядала страшнішою. Дуже детальною і різкою. Здавалось, що кожна секунда бриніла від напруги. Що кожен атом довкола був отруєний війною. Нічого не залишалось зараз за її межами. Просто немислимо, як таке могло статись…

— Було би прекрасно… — пробурмотів я, проводжаючи очима вервечку автомобілів, котрі проїхали нам назустріч. — Богдан, куди ми їдемо?

— У Бучу.

— Для чого?

— Треба евакуювати людей. Вони не мають як втекти.

— Зрозумів…

У нашій ситуації люди розділились на дві групи — ті, хто тікав світ за очі, і ті, хто нізащо не хотів тікати. Я досі відчував себе десь посередині.

Але, мамо, ти ж знаєш, що для письменника справжній життєвий досвід — це дуже важливо? Тепер я зможу написати правдивий, живий роман. Той, який люди читатимуть зі сльозами на очах. Той, який розповість світу про Україну.

Пролунав телефонний дзвінок.

— Так, Тарас?

— Зах, а ти не хочеш трохи грошей пожертвувати на ЗСУ? У мене зараз є така можливість…

— Звичайно, Тарас! — похопився я.

І як я раніше про це не подумав?

— Віддай їм половину.

— Половину?? Ти що, здурів?

— Так, я тобі кажу —  віддай половину.

— Добре. Як хочеш. Ти де?

— Їду у Бучу із сусідом Богданом.

— Для чого?

— Евакуювати людей.

— Будь дуже обережним. Я знаю, що російські війська там близько.

— Добре. До зв’язку.

— Ага, давай.

Я закінчив розмову, і ми в’їхали у красиве, нове містечко, що готувало для нас смерть.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍