Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 8

Від Захара

Що таке життя, після повномасштабного вторгнення?

Ми боялись вторгнення інопланетян, але натомість прийшов «рускій мір»!

Це відчуття, що смерть постійно ходить поряд — ось яким є життя після вторгнення. Що кожен погляд може бути останнім, що кожен дотик може розірватись,  сміх — потонути у вибуху. І ти починаєш цінити кожну секунду. Кожну краплю тепла. Смішно тепер подумати про те, як раніше ми любили убивати час у тік-токах та інших нісенітницях. Тепер ти свій час не проміняєш навіть на гору золота, тому що все матеріальне — убоге. Лише подих твій безцінний.

— Алло, ма? Як ти?

— Все добре, Захар. Ти уже де? — схвильовано питає стара жінка.

— Ма, я залишаюсь у Києві. Ми будемо захищати нашу землю.

— Захар, ти що, здурів?

Вона раптом починає плакати. Голос ламається:

— Захар… За…

— Ма, не переживай. Нас тут багато. Тисячі чоловіків. Ми озброєні. Ми… всі разом, розумієш? А хто ж буде захищати Київ? А якщо вони візьмуть столицю, то посунуть далі. Це ж орда. Я не хочу, щоб вони прийшли до вас.

А ще, мамо, хотів я додати, у мене нема сім’ї. Нема дітей і нема чим дорожити. Тому я мав би бути першим на лінії фронту. А ще, мамо, я письменник, котрий тепер нікому не потрібен, і ремесло моє нікчемне за цих умов. Мамо, ми намагались йти шляхом культурного розвитку і еволюції, прагнули до небес та витонченого мистецтва, а виявилось, що треба було готуватись до влучної стрільби.

Мамо, людству кінець, тому що воно дозволило у 21 столітті розпочатись вторгненню, що загрожує стати світовою війною із застосуванням ядерної зброї. Ма, людству слід було задушити цю сволоту, ще у зародку, у колисці, але ми були надто толерантні. Ми не розуміли, що наш дім — маленький і дуже крихкий.

— Захар, ти ж не умієш воювати… Ти зброю не тримав у руках. Їдь до нас —  будеш волонтером. Збирати гроші на армію.

— Ма, я уже обіцяв чоловікам. Я свою обіцянку не порушу. Можливо, скоро щось зміниться, і я зможу змінити план. Не переживай. Не переживай…

Із кожним роком життя, я стаю все більше терплячим до батьків. Я не гніваюсь на них, намагаюсь не засмучувати їх. Тому що розумію — вони завершуються. Із кожним днем.

Я зупинив свій автомобіль біля кав’ярні. Якимось чудом вона працювала. Назустріч мені із іншого авто вийшов мій хороший друг Тарас. Уже давно лисий, високий і схожий на актора Джейсона Стетхема.

— Здоров! — він посміхнувся і потиснув мені руку.

— Здоров! Ти уже каву пив?

— Ні. А ти?

— Пив сьогодні уже дві. А що вдієш — нервовий деньок, — розвів я руками.

— Це точно. Йдемо, замовимо.

Ми зайшли у кав’ярню, замовили есспресо і сіли за столик.

— А ще зовсім недавно ти сидів у мене вдома, — промовив я із усмішкою. — І ми говорили про ймовірності початку війни і що буде далі.

— Так. Сталося як гадалося.

— Таке враження, що це було у іншому житті. Із іншими нами.

— Москалі напали би рано чи пізно. Це ж тупі імперіалісти, що живуть у лайні і заздрять усьому світу. Вони ніколи не заспокоються.

— Як думаєш, росія нас захопить?

— Це залежить від підтримки Європи і США… Але самі по собі москалі не здатні на це. Тому що все, що вони уміють — це пихато роздувати щоки всю свою історію. Типу, ми такі круті, будь-кому можемо показати «куськіну мать», а на ділі — це п’яниці і злодії. Просто їх багато. І у них є ядерна зброя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍