Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

що таке «Захід», на рівні кісткового мозку. Дехто прирівнює його до демократії та свободи, хтось інший до християнства, ще хтось — до секулярного раціоналізму. Історик Норман Дейвіс знайшов не менше дванадцяти наукових означень Заходу об'єднаних лише тим, що він називає «еластичною географією»[27]. Кожне означення надає Заходові іншої форми, створюючи саме ту плутанину, що засмутила Померанца. «Захід, — каже Дейвіс, — пропагандисти означують майже будь-яким чином, що на їхню думку до нього пасує», а отже, по глибшому розгляді «західна цивілізація, по суті, — це сплав інтелектуальних конструкцій, які мали сприяти утвердженню інтересів їхніх авторів»[28].

Якщо Дейвіс правий, то питати, чому Захід панує, — це те саме, що означити Захід в термінах якоїсь вартости, вибраної довільним чином, оголосити, що певна група країн уособлює цю вартість, потім порівняти цю групу з так само довільною групою «незахідних» країн і дійти будь-яких самозадовільних висновків на свій розсуд. Будь-хто, не згодний з нашими висновками, може просто вибрати іншу вартість, притаманну західності, іншу групу країн, що її уособлює, порівняти її з іншою «незахідною» групою і, природно, дійти іншого висновку, так само самозадовільного.

Як на мене, це не має сенсу, тому дотримуймося іншого підходу. Замість починати від завершення процесу, тобто припускати, що саме треба вважати західними вартостями, а потім шукати їхнє коріння в минулому, я починатиму від початку. Я рухатимуся в часі від початку доти, доки ми досягнемо точки, де можна побачити відмінні способи життя, що виникають в різних частинах світу. Потім я називатиму найзахідніший з цих виокремлених регіонів «Заходом», а найсхідніший — «Сходом», і вважатиму Захід та Схід тим, що вони насправді є, — географічними наличками, а не вартістевими характеристиками.

Сказати, що треба починати спочатку, — це одне, знайти цей початок — це щось зовсім інше. Далі ми побачимо в віддаленому минулому кілька моментів, що від них науковці намагалися почати відрізняти Схід і Захід з позицій біології, нехтуючи спостереження, що я зазначив у вступі, що люди (у великих групах) усі здебільшого однакові, і вважаючи натомість людей в одній частині світу генетично досконалішими за всіх інших. Є також моменти, коли надто легко було б зробити висновок, що один регіон від позапам'ятних часів був культурно вищим за інших. Такі ідеї треба проаналізувати уважно, бо, зробивши хибний крок на самому початку, ми отримаємо хибне бачення обрисів минулого, а відтак і обрисів майбутнього.

На початку

 

ожна культура має власну оповідь про початок речей. Водночас протягом останніх кількох років астрофізики дали нам деякі нові версії, природничі. Більшість експертів нині вважають, що час та простір почалися 13 мільярдів років тому, хоча й мають відмінні думки щодо того, як саме це відбулося. Згідно з панівною «інфляційною» теорією, всесвіт спочатку ширшав із нескінченно густої та нескінченно малої точки швидше, ніж поширюється світло, тоді як конкурентна «циклічна» теорія твердить, що він вибухнув із колапсу попереднього всесвіту. Обидві школи згідні в тім, що наш всесвіт і досі ширшає, але інфляційники кажуть, що він буде ширшати й далі, зорі згаснуть і настане нескінченна темрява та холод, а циклісти вважають, що він стиснеться сам у себе, вибухне знов і дасть початок новому всесвітові.

Збагнути ці теорії важко, якщо ви не маєте глибокої математичної освіти, але, на щастя, наше питання не потребує заглиблювання аж у такі далекі часи. Коли ще взагалі не було напрямів і не існували закони природи, не могло бути ані Заходу, ані Сходу. Так само поняття Заходу та Сходу не давали жодної користи до того, як 4,5 мільярди років тому сформувалися наші сонце та планета. Мабуть, можна було б говорити про Схід та Захід після сформування літосфери чи принаймні після того, як континенти досягли приблизно такого розташування, як тепер, а це вже останні кілька мільйонів років. Однак насправді всі такі дискусії виведуть нас поза межі розглядуваної теми, бо поняття Сходу та Заходу починають важити лише тоді, коли до розгляду залучено ще одного складника системи — людину.

Палеоантропологи, що вивчають давніх людей, сперечаються ще більше, ніж історики. Їхня галузь молода, швидко розвивається, й нові відкриття постійно перевертають усталені істини з ніг на голову. Коли в кімнаті є двоє палеоантропологів, вони неодмінно висунуть три теорії еволюції людини. Мало того, всі ці теорії застаріють раніше, ніж науковці зачинять за собою двері.

Межа між людиною та пралюдиною не може не бути розмитою. Деякі палеоантропологи вважають, що коли з'являються мавпи, що випростуються й опановують ходу на задніх кінцівках, маємо говорити про людину. Судячи за викопними рештками кісток стегон та пальців ніг, деякі східноафриканські мавпи почали так ходити 6 чи 7 мільйонів років тому. Однак, на думку більшости експертів, це ставить планку надто низько. Стандартна біологічна класифікація пов'язує означення роду Ното («людина» латиною) зі збільшенням розміру мозку від 400-500 кубічних сантиметрів до десь 630 (наш мозок зазвичай вдвічі більший) та першими свідченнями того, що випростані мавпи починають бити камінням по камінню, аби зробити грубе знаряддя. Обидва процеси почалися серед прямохідних африканських мавп близько 2,5 мільйонів років тому. Луїс та Мері Лікі, знамениті дослідники ущелини Олдувай в Танзанії (рис. 1.1), назвали цих істот з відносно великими мізками, що користувалися знаряддями, Homo habilis («людина вміла» латиною).

Коли по землі ходили Homo habilis, слова «Схід» та «Захід» нічого не означали — по-перше, тому що ці істоти жили лише в лісах східної Африки і ще не було жодних регіональних відмінностей, а по-друге, тому що вислів «ходили по землі» надто перебільшений. Homo habilis мали пальці ніг та щиколотки такі самі, як ми, й напевне могли ходити, але довжина їхніх рук наводить на думку, що багато часу вони перебували на деревах. Це були химерні мавпи, але не більше. Сліди від їхнього знаряддя на кістках тварин свідчать про те, що Homo habilis їли і м'ясо, і рослини, але, схоже, все ще займали досить низьку позицію в харчовому ланцюгу. Деякі палеоантропологи обстоюють теорію людини-мисливця, вважаючи Homo habilis достатньо кмітливими та хоробрими, аби вбивати дичину, бувши озброєними лише палицями та уламками каміння, тоді як інші (доволі переконливіше) вбачають у Homo habilis людину-падлоїда, що йде слідом за справжніми мисливцями (левами тощо) й живиться залишеними недоїдками. Мікроскопні дослідження засвідчили, що сліди від знарядь Homo habilis з'явилися на кістках тварин принаймні раніше, ніж сліди від зубів гієн.

Протягом 25 000 поколінь