Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

І ми вирішили обходитися без «цього». Зрозуміло, спочатку в мені вирували незрозумілі сили. Часом мені щось заважало опановувати себе, і моя кохана жінка корилася такому станові речей, стоїчно, немов мучениця, терпіла всі мої негідні поривання. І я вкривав цілунками її обличчя, шепотів слова кохання й ніжності пересохлими губами.

Господь називає це гріхом. Так казала моя дружина, і в хвилини моєї нестримності часто промовляла молитви. Вона просила в Господа прощення за мене й за себе, а потім довго замолювала наші гріхи. Я був не такий релігійний, одначе віра моєї дружини викликáла в мене глибоку повагу. «Ми ж не будемо більше? – запитувала вона щоразу. – Адам і Єва щасливо жили в Раю, аж поки дізнали гріха, і тоді Господь за це прирік їх на муки». Авжеж, щоразу я обіцяв їй. Тому за свою тваринну нестримність я відчував дедалі більший сором.

З часом я навчився притлумлювати в собі потяг до гріха. Активно взявшись до наук і знайшовши роботу в одній фірмі, я не боявся перенапружуватися. Тож, приходячи додому висилений, я вечеряв і лягав спати. Ні, тепер мені справді було не до дурниць.

Згодом я помітив, як мою дружину дратують ці всі хтиві, безсоромні самиці, що масово гуляють студмістечком. Розмальовані дівиці… Вони відчувають явну насолоду від гріха. Вони живуть ним. І, як я переконався на власному гіркому досвіді, не чоловіки в цьому винні. Чоловік – раб своїх природних інстинктів. Якщо жінка не буде їм потурати, то чоловік помалу вгамує їх. Винні самі дівиці. Вони дражнять хлопців, розпалюючи в них гріховну пристрасть, і топчуть своїми гострими підборами саме поняття «кохання» – святе для моєї коханої дружини, а значить, і для мене.

«Коли-небудь вони згорять у Пеклі за свої гріхи!» – каже іноді Валентина, проводжаючи поглядом чергову хвойду, яка крутить задом. Я сподіваюся, що так і буде.

Спливав час. Я закінчив університет і вступив до аспірантури. Кімнату в гуртожитку лишили за мною. Валентина брала через хворобу академвідпустку, тож мусила вчитися ще два роки. Зміни сталися в нашому житті, але не довкола нас. Пекло не квапилося брати до себе тих, хто паплюжив святі почуття людини, яку я люблю більше за життя. Вона хворобливо переживала це все. І тоді я знайшов вихід.

Я шукав його дуже довго і ще вагався, чи маю право брати на себе місію Найвищого Судді. Зрештою я вирішив: їх усіх треба попередити про кару за земні гріхи. Можливо, все обмежиться одним гідним уваги прикладом. Вони зрозуміють і замисляться. А якщо ні? Тоді доведеться повторити. Мені такий шлях не лягає на душу, але тільки так можна впорядкувати Світ. Тільки Силою і Страхом. Силою, яка породжує Страх. Страх – потужна та дійова зброя. Посіяти Страх. Іншої ради я не бачу.

Знову третя жертва

1

За останні два тижні Чечель змінив своє ставлення до мене і навіть почав трохи поважати.

Газету активно читали саме завдяки моїм матеріалам про маніяка. Але з відділу культури мене ніхто не переводив. Тож завтра, крім інтерв’ю з лікарем-психіатром, я мусив намазати репортаж із конкурсу молодих виконавців авторської пісні і невеличкий, але вагомий текст про творчість Євгена Туфелєва, якому цього місяця мине аж шістдесятий рік (про це особисто редактора повідомили з міського управління культури). Валерка у приймальні тицьнув мені запрошення на творчий вечір ювіляра, куди, певна річ, пускатимуть усіх охочих. Навіть запрошення відкатали на ксероксі. На згадку про поета Туфелєва…

Коли я, все ще тримаючи ідіотське запрошення в руці, зібрався йти до туалету, секретарка Танюха смикнула мене за рукав:

– Там на тебе чоловік чекає. Коридором ходить туди-сюди. Знервований якийсь…

Я знизав плечима і визирнув із приймальні в коридор. З візитером я зіткнувся коло дверей власного кабінету, коли почув Валерчин голос:

– Ось вам Шкарада!

На мою простягнуту долоню чоловік років тридцяти не зреагував.

– Поговорити треба, – пролунав хриплуватий голос.

Із рота мого візаві тхнуло не перегаром, а справжньою горілкою. У цих справах я спец. Отже, мій новий знайомий щойно смикнув чарчину.

– Можете хвилинку зачекати?

– Ні, не можу. Я вже давно тут гуляю…

І язик трохи плутається.

– І все ж таки хвилинку можна…

– Не можна! – Хлопець учепився в рукав моєї куртки. – Вийдім!

На сходовому майданчику, крім Тітоньки Коняки, яка диміла цигаркою і читала готову шпальту спортивної сторінки, нікого не було. Хлопець не звернув на неї уваги, потяг мене в дальній куток – і несподівано я опинився припертий до стіни.

Подальші події відбулися дуже швидко.

Хлопець пустив мій рукав і різко влупив мені кулаком у живіт. Він цілив під дихало і влучив туди.

Мені забило дух. Перед очима забігали різнобарвні смуги.

Другий удар був у лице.

Та все ж таки на ногах я втримався. Хіба що скорчився з болю й притисся боком до стіни.

А от мій кривдник полетів на підлогу.

Тітонька Коняка спокійно підійшла до нього. Взяла за плече. А коли він розвернувся й замахнувся, перехопила руку, трохи відступила і крутонула. Хлопець беркицьнувся, дриґнувши ногами в повітрі. Це все вона втнула самою правицею. Пальці лівої руки недбало тримали аркуш із видрукуваним текстом.

Я кілька разів глибоко вдихнув. Мигтіння в очах щезло, дихання вирівнялося. Сильна рука Тітоньки Коняки взяла мене за карк і поставила моє тіло на ноги. Зачувши шум битви, збіглися колеги. Хтось, – здається, Танюха –