Тихий Лис - Доля у смартфоні, Тихий Лис

...

День видався напруженим. Знову нарада з командиром, який, здавалося, взагалі не викупав, як війну воювати. Його глибока впертість і відсутність досвіду вже не були секретом для всього управління роти. Напруження між нами відчувалося в повітрі. Я стримував себе, намагався спокійно доносити інформацію, пояснювати логіку прийняття рішень. Але він не чув. Не хотів чути. І ось чергова "геніальна" ідея.
Він розклав карту, водячи по ній олівцем:
- Ми поставимо нову вогневу позицію на цю висоту. Тут буде гарний огляд.
Я стиснув зуби, але цього разу мовчати вже не збирався.
- Командире. Це погана ідея.
Його очі звузилися.
- Сху'лі?
Я зробив глибокий вдих, намагаючись тримати голос рівним.
- Тому що це саме очевидне місце для вогневої позиції. Це, бля, як ховати ключ від квартири під килимком біля дверей. Пацанів там розберуть у першу ж ніч!
Він помітно напружився.
- Ой, бля, умнічаєш тут!
Я вже знав, що буде далі - класичний маневр людей, які не мають аргументів.
- Давай змістимо її тоді на цю, сусідню посадку, поруч суміжники стоять.
Я різко підняв голову.
- Там уже під'ри, а не суміжники!
Він відмахнувся:
- Що ти мені трусиш? От же відмічена позиція суміжників.
Я скривився.
- Мля, та подивіться ви в "Кропиві!" До п'зди ця карта ваша! Позначки застарілі на тиждень! - я провів пальцем по карті, показуючи, де ми реально зараз стоїмо - Вже тиждень, як вони про'бали ту посадку після кількох безперервних накатів. Там немає позицій для розрахунку! Це, ска, вже передній край! Ви це розумієте?!
Його обличчя залишалося напруженим, але, схоже, частина інформації все ж таки дійшла. Від неспокійної тиші нас врятував Ред. Він нахилився над картою, тикнув пальцем у кілька точок:
- Командире, ми вже відкатилися на запасні вогневі. Ось тут, тут і тут. Нам зараз потрібно спланувати нові запасні, у випадку, якщо під'ри знову просунуться.
Командир нарешті замовк, дивлячись на карту. А потім зітхнув.
- Добре. - його тон змінився - Ти там був особисто. Де порадиш стати?
Я видихнув. Він все ж прислухався. Так, ігнорує мене, так, не сприймає напряму, але не ламає те, що вже і без нього працює. І це вже краще, ніж нічого.
Після наради і всіх нервових розбірок я нарешті зміг видихнути. Вирішив перекусити в місцевій їдальні - проста польова кухня, де ніхто не питав зайвого і не судив за мовчазний вигляд. Кілька ложок гарячого супу - і вже ніби повертаєшся до життя.
Але це було ненадовго. Попереду ще був один клопіт - машина. Мій вірний, але вкрай норовливий шмат заліза, який не раз рятував мені життя. Але так само не раз гвалтувала мої нерви у самий невідповідний момент. Я поїхав на СТО, щоб підготувати її до майбутніх виїздів. З головою занурився у механіку. Гайки, мастило, паливо -цей запах в'ївся в шкіру і вже здавався мені частиною самого себе. Тачка, звісно ж, вдалася в характер - як завжди, знайшла чим мене ще потріпати. Провозився біля неї до самого вечора.
Нарешті вдома. Коли я повернувся на хату, вже було досить пізно. Втомлений, голодний, наскрізь просякнутий запахом дизелю, я скинув з себе форму і нарешті зайшов у душ. Гаряча вода змила з мене весь цей день, всю цю втому, напругу, пил дороги. Кілька хвилин просто стояв під водою, поки м'язи не почали потроху розслаблятися. Коли вийшов, на кухні ще пахло вечерею, яку побратими готували кілька годин тому. Я зігрів собі порцію, навіть не розбираючись, що саме в ній, і за кілька хвилин уже відчув, як важкість у тілі починає перетворюватися на приємну втому.
Я ліг на м'яке ліжко, вкрившись спальником, і дістав телефон. Було вже пізно. Я на мить задумався, чи не занадто пізно, щоб її турбувати. Але все ж написав.
- Я лиш звільнився. Ти ще не спиш?
Кілька хвилин чекання. І ось - вібрація телефону.
- Ні, не сплю, читала.
Я усміхнувся. Звісно, що читала. Це була одна з тих милих дрібниць, що я вже звик чути від неї.
- Як твій день? Що нового?
Майже одразу вона відповіла:
- Все добре. Відпочила, отримала подарунок, до речі. Хочеш покажу?
Я зупинився. Подарунок? Хм... Цікаво. Не так цікаво сам подарунок, як те, від кого він.
- Ну, похвалися.
Телефон вібрував у руках, поки завантажувалося фото. Я натиснув, і воно розгорнулося на весь екран. Ніжна дівоча рука з акуратним манікюром тримала букет тюльпанів. Гарний. Але не той, який я б обрав для неї. Я провів пальцем по екрану, затримуючи погляд.
- І хто ж тебе так порадував?
- Є один давній друг.
Друг? Відчуття було неспокійним.
- Друг? Невже не більше?
- Це просто подарунок від друга. Навіть не накручуй себе там.
Я посміхнувся сам до себе.
- Я не накручую, але дарувати дівчині квіти, повір, для хлопців це не проста дрібничка.
- Це лише букет квітів. Просто подарунок без ніякого контексту.
Я видихнув.
- Соф, не буває так. Чоловіки не дарують квіти так, ніби це "сігу стрельнути". Квіти - це знак уваги, це не може бути просто приємна дрібничка.
- Ти так ставишся до квітів, наче це зізнання у коханні.
Я захихотів у слухавку, але вона почула в цьому щось більше.
- Це зізнання у симпатії та зацікавленості - я замовк на мить, а потім додав - Я би не став дарувати квіти дівчині, яка ні грама мене не цікавить.
Кілька секунд тиші. А потім вона написала:
- Ти що, ревнуєш мене зараз?
Я завмер, перечитуючи її слова ще раз. Ревную? Хм... Я не думав про це з такої сторони. Але вона зачепила ціль. Це було нове відчуття. Незнайоме. Невідома емоція - ревність. Хоча в ту мить я думав більш практично. Мені було образливо. Не через квіти. А через те, що я не міг зробити цього сам. Не міг ось так от просто радувати її подарунками. Не міг бути поруч, огорнути її увагою, бачити, як вона усміхається, отримуючи щось від мене. Що я міг? Лише дарувати слова. Слова, які не завжди залишали приємний слід у її душі. А він? Він міг бачити її очі в момент, коли вона брала ці квіти в руки. Він міг стояти поруч. А я? Я просто фантом, що приходить ночами, порушуючи її спокій.
- Не ревную, все ж це не твої улюблені. Значить, не так вже й добре він тебе знає.
- Ох, а ти таки все про мене знаєш?
Я посміхнувся.
- Всі дрібнички. Пам'ятаю і бережу всі твої вподобання у своїй пам'яті.
Я уявив, як вона закочує очі і чекав її реакції. І вона не змусила себе чекати.
- Гарно ти мене лікуєш, але я не піддаюся на твої солодкі слова. Не забув?
- Ну звісно... - я посміхнувся ще ширше - Слова ж це не букетики.
- Так! Припини це!
Я голосно розсміявся, навіть відкинувшись на подушку.
- Хах! Та все добре, лиш іноді буду колоти тебе цим.
- Ти нестерпний!
Я більше не міг втриматися. Я натиснув кнопку виклику. Дзвінок пішов. Вона підняла слухавку, не встигаючи навіть зробити "напружену паузу".
- Чого ти бурчиш відразу? - сказав я з притворною образою - Це я, взагалі-то, мав дути губки.
Вона зітхнула, ніби вже шкодувала, що взяла слухавку.
- Ну бо ти розігнав з цього таку проблему!
Я посміхнувся. Цей вечір був наповнений ревнощами, жартами та легким присмаком гіркоти. Але одне я знав точно. Вона тут. Вона говорить зі мною. І зараз більше нікого не існує.
- Це зовсім не проблема. - я намагався говорити спокійно, не надавати значення її словам, але всередині вже щось защеміло - Хто я такий, щоб ревнувати тебе до когось?
- Угу... От типу в тебе немає якоїсь подружки? - я посміхнувся. Ох, куди ти ведеш, малишка? - Тільки давай без твоїх лестощів, що я одна єдина і неповторна.
Я тихо засміявся.
- Ой, добре. Не буду. З язика зняла. - я знав, чого вона чекала, і навмисно не став їй підігравати. - Так, у мене є давня подруга. Ми спілкуємося з нею вже кілька років. Чисто можемо раз у місяць зв'язатися і поцікавитися, як справи. Щось посміятися, щось обговорити і далі жити кожен своїм життям.
Здавалося, звичайна відповідь, але вона за щось зачепилася.
- Як мило ти її описуєш, прям дружите душа в душу. - і ось тепер почалося. Я відчув, як мої брови сіпнулися. - Чи може щось більше? Рука в трусики? Член в...
- Так! Стоп. Куди тебе понесло?! - я здивувався, навіть піднявся на ліжку - Малишка, ми друзі по листуванню.
- Ага, ага... - її тон змінився. Саркастичний. Колючий.
- Вона живе в іншій країні, ми ніколи не бачились і не побачимося...
- А ти прям жалкуєш через це. Так?
Я стиснув зуби.
- Перестань.
Але вона не перестала.
- А фото вона тобі теж надсилала?
Я провів рукою по обличчю.
- Ну було, обмінювалися кількома фото. Все ж ми знаємо один одного років п'ять.
Вона мовчала кілька секунд. І потім:
- Клас! Круто, Сергійко! Як я рада, що в тебе є така подружка.
Я закотив очі.
- Малишка...
- А коли спілкувалися останній раз?
Я важко зітхнув.
- Десь більше тижня тому, перекинулися кількома повідомленнями.
- Супер. Моєї компанії тобі, звісно, мало. Ти ще в той же час якійсь там подрузі пишеш!
Я зашипів від роздратування.
- Ти така ревнива чи намагаєшся мене провчити за мої повідомлення?
- А якщо я скажу, що мені це не приємно? - я на секунду затримав дихання - Що я проти, щоб ти спілкувався з нею. Ти б відмовився від її спілкування?
Я відчув, як всередині щось стислося.
- Це. Лише. Подруга по переписці. Не більше!
- Значить, не відмовишся...
Я відчув у її голосі розчарування.
- Знаєш, щось у мене немає настрою продовжувати цю розмову.
- Та що з тобою...
Я відчув, що вона закривається. Віддаляється.
- Звісно, хто я тобі така, щоб забороняти щось. Правда?
- Чому ти так завелася на рівному місці? Тобі не подобається, що я маю друзів?
Гудки. Вона просто кинула слухавку. Я витріщився на екран. Серце гупнуло. Це так не вирішується. Не можна просто замовкнути, коли є образа. Я відразу зателефонував знову - відхилено. Ще раз. Те ж саме. Я тиснув зуби, поки записував голосове повідомлення:
- Малишка, що з тобою сьогодні? - мій голос був зосередженим, спокійним, але з нотками втоми - Чому ти так завершуєш розмову? Чому не даєш мені можливість обговорити все?
Я натиснув "відправити" і закрив очі. Очі, що втомилися не тільки від дня, але й від відстані між нами, яку не здолати жодним словом. Вона відписала текстом.
- Навіщо тобі обговорювати щось? З ким? Чого ти маєш оправдовуватися переді мною? Я лише якась психована з інтернету, що розважає тебе вечорами. Можеш скіпнути це нудне спілкування, так, як намагався робити це ще із самого початку!
Я дивився на текст. Розумів кожне слово, але не міг усвідомити їхній сенс. Завмер. Що це було? Невже це її так зачепило? Я швидко записував відповідь, не даючи емоціям керувати мною.
- Скіпнути? Тобі не здається, що саме ти намагаєшся скіпати наше спілкування, особливо сьогодні? Що за дитячі образи? Не береш слухавку, не слухаєш мене.
Відповідь не змусила чекати.
- Звісно. Я у всьому брала ініціативу нашого спілкування. І в продовженні його, і в скіпанні. Сорян, що я така нав'язлива та ініціативна!
Я видихнув, відчувши, як у грудях розгорається злість.
- Ох! Всюди ти встигаєш! Ще може візьмеш на себе ініціативу закінчити наше спілкування?
- Звісно. Хтось же має приймати рішення в цих стосунках чи чорт зна що це таке.
Я стиснув зуби.
- Клас! То можливо тобі автор букету дасть більше визначеності й упевненості!
- Просто лиши мене в спокої зі своїми дурнуватими жартами!
Жарти? Я вперся головою в стіну. Ось як... Тобто моє спілкування з подругою, яку знаю майже все своє свідоме життя - це ред флег! А тіп, який дарує квіти на ніч - це просто друг. І будь-яке моє невдоволення з цього приводу - тупі жарти? Найс! Чудово розкидала мене по фактам. Я важко видихнув, намагаючись опанувати злість.
- Охолонь. Поговоримо завтра...
Я натиснув "відправити", але... Позначка з червоним хрестиком. Повідомлення не доставлено. Я витріщився на екран. Що? Ти мене заблокувала? Ось так от? За якусь дрібницю? За легку образу, яку ми могли розібрати за кілька хвилин спокійної розмови?
"Вітаю! Ти пройшов цю гру!" Мене розривало від емоцій. Я сердився. Мене бісила згадка про той клятий букет. Дратувало, наскільки легко вона відмовилася від адекватного обговорення того, що її зачепило. Мене дошкуляла образа на те, що вона так легко відмовилася від спілкування зі мною. Звісно. Я ж не поруч. Я не подарую квіти. Не потримаю її за руку. Не обійму, коли вона в черговий раз ображається... Чи був я хоч кимось для неї? Або просто... нічним фантомом, який розчинився в темряві?