Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 10. ...і що було початком (зі спогадів)

Ніби очі і розплющилися, а навколо все одно не було нічого. Усе застелене чорним маревом.
У кігтях поколювало, а все тіло боліло. Де він, що трапилося – він не знав. Взагалі нічого не знав чи… можливо просто не пам’ятав? У голові порожньо та боляче. Всюди неймовірно боляче.
Всього пронизувала тягуча тяжкість, що не давала навіть спроби ворухнути пальцем. Ривками проганяючи повітря через грудну клітину, йому вдалося підставити руку, щоб припіднятися. Тоді ж він краєм ока вловив проблиск світла. Мізерний, ледь розсіяний промінь пробивався десь збоку. Після, здавалося, цілої вічності темряви, не залишалося жодної думки, окрім як піти за ним.
Довелося зібрати в кулак чималі сили, аби хоча б втриматися на ногах. Хитаючись, він побрів до світла і торкнувся його. Теплим сяйвом воно накрило темно-сірі кігті. Приємно, тепло. А долинало воно із свердловини на трухлявих дверях. У стіні навпроти нього був до них висхідний прохід із багатьма сходинками.
Він ніколи не забуде, як сонце вперше засліпило очі й відігнало тіняву.
Ходити довгими коридорами, здавалося, можна було вічність. Все володіло неперевершеною чарівністю, що не описувалася словами. Особливо квітуча природа за стінами. Всередині незліченна кількість кімнат, і жодна не схожа на попередню.
Самотнім він не був. Поступово з кожним новим днем за стінами з’являлися нові постаті. Здавалося, що всі різні, але варто було придивитися як вони ставали однакові. Добре, що хоч на нього увагу не звертали.
Темнота на дворі неодноразово змінювала світло, і потім навпаки. В один із днів перед ним постав хтось інший. Тоді усі, хто ходив поруч, немов би в мить розтанули за поворотами. Перше почуття, що його відвідало – страх.
Він шарахнувшись, відскочив вбік, але зробивши декілька кроків впав і далі вже почав відповзати, настрашено шиплячи, допоки не забився у куток.
- Хто ти?
І мову, і запитання він зрозумів, та відповісти нічого не зміг. Не тільки тому, що і самому це було невідомо, а тому коли він намагався щось прохрипіти у відповідь, звуку не було.
- Ти не можеш говорити? – питання риторичне. Це і так було видно, але воно вирвалося саме по собі. Виставивши руки, показуючи, що не заподіє болю, цей «хтось» підійшов ближче, вказуючи на його шию, сріблясту, що на ній грало проміння. – Можна?
Відповіді не було. Взагалі жодної реакції. Тоді незнайомець набрався сміливості, підійшов майже впритул та поклав руку на горло. Той не намагався цьому протистояти, відчуття загрози вже майже не відчувалось, хоч і не було зрозуміло чому. Щось в цьому голосі звучало приємне та заспокійливе. Він смиренно чекав, поки чужі пальці проходилися по шкірі, лише в деяких місцях натискаючи. Зробивши так декілька разів, він на останок огладив її та відсторонився.
- Пошкоджено…
Йому було неймовірно цікаво знати, що ж саме у нього було несправне. Якби міг, він би в цей же момент осипав запитаннями.
- Ти пам’ятаєш мене?
Він витріщився не знаючи як відповісти. Однак вона, здається, зрозуміла.
- Ось як, - на губах з’явилася широка, привітна посмішка. – Мене звуть Соларія. І я вітаю престол блискавок і грому із поверненням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍