Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 11. Так мало бути (зі спогадів)

- У нас поповнення чи як? – несподівано хтось вказав рукою на слабке, майже непомітне фіолетове світло. 
Увесь гамір, що стояв у залі та гучні метушливі розмови перервалися одною фразою. Всі обернулися на джерело світла, перекидаючись поглядами одне з одним. Спершу мало, хто що помітив, але... Справді, тепер серед них було місце для ще одного престола.
Двері скрипнули, неквапливо причиняючись.
Твердим впевненим кроком увійшла Соларія. Позаду неї слідував хлопець, майже ховаючись в її тіні. Його погляд метався довкола, у ньому водночас читалося: подив, страх, розгубленість. Вона підвела його до світла та злегка підштовхнула зі словами:
- Це тепер твоє місце.
Він опустивши погляд, затримав подих та невпевнено зробив у нього крок.
Поруч із ним височіло ще семеро престолів. Усі були різних постатей – і чоловіки, і  жінки; кожен мав свої унікальні риси, але одне у них було спільне – різкий погляд, що уважно впивався за кожним його рухом. Хтось дивився оцінюючи, хтось із цікавістю. Холодок проходив тілом, коли він зустрічався з поглядом, в якому читалася відкрита огида.
Посередині їхнього кола, непохитно та спокійно стояла Соларія.
- Вітаю, - вона голосно почала, змушуючи усіх інстинктивно повернутися, - сьогодні у нас не поповнення, а повернення. Через мільйони років, престол блискавок та грому, возз’єднується із нами. Юпітер – це нащадок Лійвем.
Його матір чи то сама втекла, чи то безслідно з якихось причин зникла – усе, що розказувала Соларія. І більше нічого, якби він не намагався випитати, вона якщо і розмовляла з ним, то обходила цю розмову десятою дорогою, а коли питання було задане їй напряму – то просто пішла.
Поки Соларія і далі продовжувала говорити, Юпітер боком відчував найбільш наполегливий погляд. Усі інші також потроху починали звертати увагу: відразу око на нього поклала ніжна дівчина, що стояла у синьому холодному сяйві. З того часу, як він тільки увійшов, вона не припиняла натхненно спостерігати за ним. Навіть коли той сам помічав це, дівчина не переставала посміхатися, навпаки, її посмішка ставала ширшою, а під кінець підняла руку, помахала йому та розсміялась.
Після слів Соларії про закінчення зборів, деякі престоли починали розходитися, і він трохи подумавши чи варто, наважився спуститися та піти до виходу. Зір швидко звик до темряви, тому більшість обрисів вже ставали чіткими, але розглядати їх бажання не було.
Уже доходячи до масивних дверей, він краєм вуха зміг розчути у чиємусь голосному крику щось подібне до:
«Звідки ти тільки цих виродків престолу грому знаходиш?»
Юпітера на мить пересмикнуло і він мимовільно зупинився та повернув голову. Той самий престол, який до цього дивився на нього з огидою, тепер скрививши лице пропалював поглядом його спину. Соларія в цю ж мить заступила його і поплескала по плечі, ніби намагаючись заспокоїти або хоча б говорити тихіше.
Він більше не хотів ні дивитися, ні чути і тому без зволікань залишив залу.
Ледь встиг Юпітер причинити двері, як відчув, що хтось підхопив його під руку, притягуючи до себе. Сам не розуміючи чого, він без свідомого наміру спробував відсахнутися, але не зміг – тіло, здавалося, паралізувало від страху. Не реального, однак… Так вийшло. Йому справді не хотілося цього робити.
- Привіт, - та ж дівчина, що запримітила його у залі, тепер знову розтягувала вуста у миловидній посмішці, схожої до котячої, - мене звуть Мейшен. Я - престол льоду.
Її наполегливість у частку секунди вибила його з колії, і він на мить розгубився, здавалося, одним махом забувши всі слова. Вперше із ним знайомились ось так… зухвало?
- Вітаю, - Юпітер, відчуваючи на собі допитливий погляд, намагався згадати фрази, котрим його вчила Соларія, і додав: - Думаю, ти можеш кликати мене Юаньхе.
- Оу… - вона протягнула стогін та мученицьки скорчила обличчя, імітуючи відчай. Ніби справді відчувала фізичний біль – Мені такі ж незручні ці титули! Чом би тобі не сказати твоє власне ім’я?
- Але ж хіба ти не перша назвалася…
- Гаразд, гаразд. Досить! Розкажу ще тобі, - її кігтиста рука пройшлася шиєю Юпітера. – Моє ім’я Мейшен, а титул – Мей Шен. Зрозумів? Мей, - вона зробила коротку паузу, щоб зробити різницю виразнішою, - Шен. Окремо.
Юпітер хоч і намагався не показувати нерозуміння, але у нього це погано виходило.
- Ну якось так. Ще звикнеш, ну а поки що… - її палець ковзнув по щоці і Мейшен хитро посміхнулася, - сподіваюся, Соларія буде не проти, якщо я навчу тебе іншим сторонам життя престолів.
***
У кімнаті царювало холодне сяйво, котре важко проникало до ліжка через величезні балдахіни.
- Скажу прямо як є, відверто і відразу Я не просто так зближувалася з тобою. Не тому, що я так хотіла, а тому, що мені так було треба
Юпітер із запитанням глянув на Мейшен, котра прямо зараз лежала поклавши голову на його коліна. Вона ще з перших зустрічей викликала двоякі відчуття. Це всі престоли так спілкуються між собою? Соларія, наскільки не зраджувала йому пам'ять, такого не робила. Кожен раз коли йому на очі траплялася престол льоду, свідомість в сталевий кулак хапала тривожність. Декілька з її скрижалів називали її поведінку розпусною. Що це означало Юпітер спершу не розумів, але усвідомлення потроху приходило з часом.
***
Одного дня він став свідком того, чого не мав бачити, але по волі Мейшен – побачив.
Юпітер прокинувся посеред темної ночі. Мейшен, яка мала б притулившись лежати біля нього, поруч не було. Незвична свобода викликала тривогу. З того моменту як він тільки з’явився тут, подібне ніколи не передбачало нічого хорошого.
Піднявшись на ліктях, він окинув кімнату поглядом та в цей ж момент пошкодував про це. Розуміння дійшло занадто пізно.
Місячне світло пробиваючись через найбільше вікно, відкидало дві тіні, що сиділи на підвіконні. Одну з них він прознав одразу.
Мейшен.
Вона напористо затискала у обіймах тремтливе тіло чоловіка і жадібно водила носом по його шиї. Сама постать голосила про страх, бажання відсахнутися, втекти.
Однак Мейшен була в рази сильніша. Порівнювати сили престола і людини – смішно.
Точно людини – Юпітер знав напевно.
Вона на мить відволіклась і зупинилася, їхні погляди зустрілися, а потім з її боку линув короткий сміх.
Разом із ним – нелюдський чоловічий крик. Мейшен широко відкривши рот вгризлася у його горло. Кімнату заполонив нудотний металевий запах. Юпітер бачив як чоловік захлинався власною кров’ю, у судомах бився у смертоносних обіймах.
Його миттю накрив страх, нерозуміння і він примружившись відкинувся на ліжко, бувши ладним віддати все, аби не чути того, як крики поволі стихали, а замість них хлюпала линувша назовні кров, а на землю валилися відкушені Мейшен шматки плоті, котрі випадали з її рота.
Юпітер відчував, що був зобов’язаний щось зробити, хоча б пробувати завадити. Але не зміг. Не знайшов в собі достатньо хоробрості, щоб просто глянути ще раз.
Скоро чавкання припинилося. Якраз за вікном мало світлішати. Небажання під ранішніми променями ненароком побачити наслідки ночі пересилило страх. Він на ватних ногах ривком піднявся з ліжка і прикриваючи очі, направився до дверей.
Мейшен не спускала з нього погляду.
***
- Ти коли-небудь спостерігав за людьми? – вона часто любила засипати його подібними питаннями у будь-які моменти.
Було ясно, що Мейшен мала деякі схибленості, коли справа стосувалася людей. Нерідко Юпітеру доводилося бачити її наодинці із ними. Або вона тільки думала, що наодинці.
Чим більше він дізнавався її, то міг поклястися, що про його присутність вона б навіть потурбувалася. І добре, що не про участь. Мей Шен не соромилася будь-коли та будь-де затискатися чи з людськими чоловіками, чи з жінками. Без різниці.
Сказати, що Юпітер взагалі не розділяв її примх було б неправильно. У її домі також жила одна дитина цих людей. Вона потрапила сюди випадково; за словами скрижалів, інші люди підкинули її, як знедолене кошеня.
Імені вона не мала. Для неї це була б одна із найбільш непотрібних речей. Дівчинка одночасно відгукувалася на будь-які імена та вигуки.
І якщо Мейшен отримувала від осіб старшого віку тілесне задоволення, то Юпітер любив інколи просто балакати з нею ні про що.
Але він ніколи не зациклювався.
- Не доводилося.
- Шкода, - Мей Шен відвела очі та глянула на стелю.
- Чому ти так вважаєш?
- Люди цікаві. Найбільше у них мені подобається те, що більшість знаходять собі іншу людину та закладають певний союз. У престолів я ніколи не бачила такого, але подібно до людей, у нас є органи для з’єднання.
Юпітер справді не міг зрозуміти, на що вона натякала. Мей Шен на мить відірвавши погляд, спритно обернулася та сіла, схиливши над ним голову і потираючись об його пах.
- В результаті цього у них потім з’являються нащадки. Це зовсім не той спосіб, який диктувала нам Соларія, у якому престоли, що вмирали відокремлювали живу частину себе, з якої потім виростало нове покоління, - вона посміхнулася, піймавши на собі зацікавлений погляд. – Мені стало цікаво, чи здатні ми на щось подібне, - притиснувшись до нього, Мейшен обійняла його за плечі, впиваючись кігтями у спину і прошепотіла над самим вухом: - Я хочу це перевірити.
- Зачекай! – Юаньхе витягнув перед собою руку, аби відсторонитися,  але тільки тепер виходило так, що він торкався її грудей, викликаючи притишений сміх у неї самої. – Соларія про це знає?
- Звісно ні. У людей про такі подробиці говорити неприйнятно. Їй і подалі про це знати не треба.
- Але ми не люди, - він спробував встати, але не зміг.
- Але ми не люди, - повторила Мейшен, киваючи, але собі чи йому - невідомо, - тому яка до біса різниця?
Не даючи йому часу на відповідь, вона для зручності відсторонилася, якнайшвидше розстебнула ґудзики й врешті-решт розстебнула одяг. Під нього в цю ж мить ковзнула її ніжна рука.
Після погляд Юпітера став неморгаючим, в голові помутніло, а далі все пішло уривками:
Відірвані шматки чогось сірого падали аж на підлогу. Пролунав брязк металу. Ніжно-рожева рідина розтікалася по всьому ложі. Вона майже не вбиралася постільною білизною, краплі вільно перекочувалося по ній.
Коли рідина Юпітера заповнила її систему, розум почав помалу прояснюватися. Усе, що вловив його зір, збиралося в одну картину.
Він поглинув Мейшен.
Здається, тепер престолу льоду не існуватиме.
Зі сторони престолів до цього поставились із розумінням. Лише на лиці Соларії промайнула незрозуміла емоція, котра була чимось між сумом та розчарованістю і не залишилась непоміченою для інших престолів.
Як колись показала йому Мейшен, поглинання собі подібних: чи то престолів, чи то скрижалів, було більше, ніж нормально. І тепер вона сама стала жертвою цього. Шкода. Але Юпітер їй не співчував зовсім. Був спершу наляканий? Так. Чекати початок засідання на наступний день було болісно довго. Час тягнувся зі швидкістю стрілки поламаного годинника – ходив на місці, два-три рази смикався вперед і знову зупинявся.
В кінці пробив час, вилетіла пташка, що своїм співом відігнала тривогу. 
«Це було безсумнівно нормально. Її повністю логічний кінець»
***
З душі звалився камінь, який, здавалося, мав за мету задушити його на смерть. В його бік не виникло жодних косих поглядів чи крикливих зауважень. Але будь-якого розуміння чи навіть співчуття хоча б до Мейшен не було також. Усі дивилися одне на одного як хижак на здобич – це залишалося між ними однакове.
А взагалі…
Юпітер глянув на них ще раз. Погляди, риси обличчя – неважливо була у них чоловіча чи жіноча подоба, усі були схожі.
Окрім Соларії. Вона єдина вирізнялася, єдина ніжно споглядала на кожного.
Спочатку він не зрозумів, звідки долинав тріск, а потім усвідомив – прямо над ним. Ледь Юпітер підняв голову верх, жмурячись від світла, як звук зник, а об його плече щось вдарилося та полетіло на підлогу. Решта престолів під яскраву розповідь Соларії переглянулися, а вона сама й оком не повела.
Дочекавшись поки з нього зійде зайва увага, він нахилився і не довго роздивляючись його, кинув у кишені своєї верхньої накидки. Найперше, що Юпітер помітив – це те, що цей уламок кристала барвисто переливався усіма відтінками фіолетового: від темного до майже бузкового.
Прямо як світло над ним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍