Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

Розділ 9. Що було кінцем... (зі спогадів)

Через рік їй дозволили виходити за межі маєтку. Та тільки ненадовго, разом з Соларією і виключно для тренувань. Втікати сама вона вже не могла: тут кожен її крок контролювався набагато краще, ніж це робила Вей Лайта. Лійвем сліпцем не була, щоб не зрозуміти, що вона більше наглядала за Блискавковідводом, ніж за нею.
- Рада має свій порядок престолів. Ти, наприклад, п’ята, а от я у це число так взагалі не вхожу. Такий порядок сформувався ще задовго до твоєї появи на цей світ. Це трапилося не за день і навіть не за тиждень. Закон ріс із ґрунту негласних правил, котрий вдобрювався часом і терпінням.
Її тренування завжди супроводжувалися вічними розповідями Соларії. Кожне речення було важливим, кожне слово – мало сенс. Лійвем за милу душу вислухала б усі ці історії, але тільки при спокійніших обставинах. Можливо, пізнього вечора чи перед сном. Але точно не тоді, коли струм потріскував під її рукою, в той час, як наставниця сміючись розповідала про дитячі роки інших престолів. 
Найдовший проміжок часу вони проводили на одному з пагорбів, де тільки зеленіла галявина та декілька поодиноких дерев поблизу. Як казала Соларія, бавитися, із Блискавковідводом неподалік від дому вона б ніколи не дозволила. Занадто вже витратно це могло обернутися. Сумнівно, що їй би сподобалися розтрощені кімнати та обгорілі стіни.
- Досить, відпочинь.
Вона чекала цих слів, як холодної води у спеку. Її ліва рука пекла так, що здавалося ніби її ошпарили окропом. На місцях шкіри, котрі торкалися руків’я, червоніли справжні опіки. Взагалі вони уже починали звикати одне до одного, але час від часу проявлялося у Блискавковідводі щось дивне. З тим, що меч завдає болю ще коли просто береш його в руки, Лійвем поки не зжилася.
- Це занадто повільно. Досі, - Соларія несхвально похитала головою, викликаючи мовчазне обурення зі сторони дівчини.- Я б сказала жалюгідно. Забагато недоречного ти робиш, зайвий крок вліво чи вправо – і кінець. Будеш тренуватися, доки не доведеш до автоматизму.
- Та чого? Вже виходить набагато краще, ніж в минулі рази! – вона хлопнула себе рукою по голові, та сумбурно видихнула, плюхнувшись біля Соларії.
Холодне повітря тверезило її думки. Саме в ці моменти вона відчувала його цінність. Прирікатися із Соларією було собі дорожче – це б вже мало викарбуватись на підсвідомості, але ніяк. Вона ні співчувала, ні турбувалася за Лійвем. 
Страшно до тремтіння кісток, самотньо.
Якщо такими і були престоли, варто було задуматись: чи треба взагалі так старатися, аби стати однією з них? Сумнівам місця не знайшлося. Відповідь вона вже знала.
- Я тільки зараз згадала, що хотіла запитати, - Лійвем почала голосно і відразу стишила голос. – Чого він,- її палець торкнувся меча, - напав саме на Вей Лайту?
- Я не знаю, - Соларія знизила плечима. Випереджаючи наступні запитання, вона продовжила: - Зрозуміла ти вже чи ні, людина Блискавковідводом володіти не може; один дотик до нього – і слідом миттєва загибель. Коли ти навчалася у Вей Лайти, він належав тобі, а не їй. Але зв'язок із ним вона без сумнівів мала. Меч був схований нею у далеке від очей місце, та закований ланцюгами вздовж і поперек. Ми неправильно оцінили його сили, і тому так сталося. Я не вмію розпізнавати його наміри, але мені здається, що його першим бажанням було знайти саме тебе. Вей Лайта хотіла тебе врятувати. Вона відчувала Блискавковідвід навіть краще, ніж ти зараз, тому точно знала, що тієї ночі він повернеться або до тебе, або до неї. Він повернувся до неї.
- Тобто на її місці могла бути я?
- Мала би бути, - вона підправила. – Засув на дверях – то сміховинно для нього. Я бачила, які отвори залишилися після, в один момент пробитися крізь декілька поверхів це і близько не межа його сили. Лійвем, задумайся, яка зброя у твоїх руках. Вона готова підкорятися лише тобі. Але коли ти була поруч, то  я не розумію, чому між Вей Лайтою і тобою, він обрав Вей Лайту. Прослідкувати хід думок, якщо у нього такий є, я не можу. До речі про опіки, - чомусь згадала це та кивнула на руку Лійвем. – Для людей контакт смертельний, у тебе тільки вони. Не думай, що я їх не помічаю чи мені зовсім байдуже. Тобі звичне відношення людей, і я зробила все, щоб у мене ти почувалася так само як і них, але зараз бачу, що тобі це не подобається. Я… не розумію.
Лійвем відвернулася, дивлячись вбік. А вона розуміла?
- Соларіє, а хто був минулим власником Блискавковідводу?
- Твій предок, минулий престол блискавок і грому, - вона насторожившись розправила плечі та витягнулася. – Чому питаєш?
Чи варто було все-таки ставити це питання, Лійвем вже починала вагатися. Сказати, що у них хороші та сповнені довіри стосунки, означало б збрехати. Але якщо хтось і знав абсолютно все, то це беззаперечно була Соларія.
- Коли він з’явився, мене засліпило спалахом його світла. У ньому я помітила людей… чи не людей? Ну щось схоже на них. І я подумала, що можливо бачила його…
- Ти не впевнена, що саме бачила?
Лійвем похитала головою. Лице Соларії потьмяніло і вона поглянула в безхмарну далечінь, не вимовляючи ні слова. Дівчина підтиснула губи, не знаючи, що робити далі, але все-таки набралася сміливості підсунутися ближче та торкнутися її плеча.
- Все гаразд?
- На сьогодні все, - вона смикнулась, вийшовши з заціпеніння та посміхнулася, - я подумаю над цим, а ти поки повертайся додому.
Сказавши це, Соларія піднялася з каменю і не озираючись, поспішними кроками пішла.
Лійвем у розгубленості ще деякий час просиділа на галявині, час від часу подивляючись на Блискавковідвід. Він безпечно лежав поміж низької трави і, здавалося, мерехтів під променями сонця, мимовільно приковуючи погляд. Поблизу птахи цвірінькали пісні, і лише коли вони досягли її вух, вона усвідомила, що вперше за довгий час у неї була така нагода: відпочити поза домом у майже, що тиші. Якби не хотілося, незабаром довелося повертатися.
***
Соларії не було ніде.
Зазвичай Лійвем було варто тільки вийти в коридор, щоб наткнутися на неї. Зараз чотириповерховий  маєток стояв порожній. Відчувати себе єдиною живою душею тут було лячно.
Зовсім не розуміючи, що трапилося, найкращим рішенням їй здалося відсидітись у кімнаті. Блискавковідвід Лійвем поклала у футляр, де він закріплювався десятьма ременями. Соларія запевняла, що він надійний; меч повернувся до господаря і не важливо, що до цього він зміг розрізати величезні кайдани. Тепер цього було достатньо.
Її дні проходили в повній самотності.  Що робити далі – не зрозуміло. Соларія вирішила, що їй допомога більше не потрібна? Тепер можна було покидати маєток? Чи може варто розшукати інших престолів? Але ж тоді доведеться виходити до людей…
«Світ за межами і цього, і твого колишнього дому зовсім різний! Він геть не такий, до якого звикла ти! Лійвем, це і є їхній світ»
Лійвем планувала. Планувала дуже багато речей, але ні на що не наважилася. Було прийнято рішення дочекатися повернення Соларії.
***
Минав другий місяць, а вона так і не з’являлася. Самотність вже не лякала. Сталося найстрашніше – Лійвем до неї звикла.
Одного разу проходячи першим поверхом, вона помітила що вогні, котрі супроводжували вхід у підвал, знову світилися. Вони б не могли запалитися самостійно. Лійвем склавши всю картину у своїй голові, з легким острахом спустилася вниз. Першим в очі впав жіночий силует і вона впізнала його одразу.
- Соларія!
Вона на радощах кинулася зі сходів до неї, але була зупинена твердим голосом, який не терпів заперечень:
- Ближче не підходь.
Лійвем спантеличено витріщилася на неї, не в змозі підібрати слів.
- Хочу сказати одне, - Соларія повернулася у її бік, - Лійвем, мені шкода, що так вийшло. В цьому тільки моя вина. Моя помилка коштуватиме тобі життя. Ти не мала знати того, що було до того, як ти явилася в цій формі, не мала бачити того, що не треба; тільки от Блискавковідвід вирішив і за мене, і за тебе. Мені нестерпно втрачати свого товариша, але і допустити щоб рухнуло те, над чим я так старалася, також не можу. Тоді це стане загрозою для нас усіх. Вибач.
Сказавши останнє слово, вона відвела руку – тепер у її кисті можна було розгледіти кремезний меч. Він миготів та сяяв подібно до Блискавковідводу, але зовсім не був на нього схожий. Повільними кроками, розтягуючи кожну мить, Соларія направилася у сторону Лійвем. Та перелякано мимовільно декілька разів ступила назад, а потім ніби оговтавшись, поглядом знайшла найближчий меч та кинулася до нього. Блискавковідвід же залишився у її кімнаті.
Шансів не було. Соларія набагато більша та сильніша за неї, а що там вже порівнювати кований залізний меч та її зброю.
Але просто здатися вона не могла. У голові кружляло сотні думок: чому, навіщо, за що? 
В один рух Соларія наздогнала її і виставлений на захист меч із ляском розрубала надвоє. Наступний удар мав пройтися по тілу.
Перед тим як занести руку, в її погляді промайнуло щось співчутливе. Вона не хотіла цього робити.
Меч проткнув її грудину посередині.
Різкий біль від пробитих органів отрутою розповзся по всьому тілу і повалив на підлогу. Тремтлива рука схопила лезо в останній спробі видерти його, але вклавши останні сили, меч тільки розпоров шкіру на долоні.
Лійвем бачила смерть раніше, коли все вмить окроплювала багряна кров, а далі вона гаряча поштовхами розтікалася навкруги. Її крові не було.
Помутніло в очах і вона заніміла.
Шкіра швидко почала приймати сірий відтінок, занадто неприродній для людини. Тіло розтягнулося, а довге волосся почало відшаровуватися від голови. Вже за хвилину вона втратила усі колишні риси та перестала походити на себе. Далі з цієї шкіри почали відходити металеві вирости, які складалися в пластини. Вони лізли зі всіх боків, аж доки повністю не обійняли тіло; це нагадувало труну.
На грудях сформувалися дві пластини, що не до кінця прилягали, а між ними виднілася світло-рожева куля, чиє світло сліпило очі. Меч її проткнув.
Не очікуючи такого, Соларія налякано відсахнулася назад. Перша думка – забиратися звідси.
Замість того, щоб витягнути, вона повністю перерізала кулю; повела мечем вліво – він розрубав пластину та вийшов під рукою. Щоб вже точно – хоч як би це не було боляче розуміти.
Соларія швидко здійнялася по сходах наверх та щільно замкнула двері. Вона навіть не тушила вогонь на смолоскипах. Якщо всередині все згорить, так буде навіть краще. Самій цього робити не хотілося. Все одно стіни з каменю, на сам маєток, вогонь не кинеться
Наступна ціль – знайти Блискавковідвід.
Ось і закінчилася історія престолу блискавок та грому, тепер він ніколи не матиме господаря. Чи означала це, що тепер його потрібно було знищити, щоб ніхто не постраждав? Іншої відповіді не було, однозначно так.
Єдиним місцем, де він мав перебувати, був футляр у кімнаті Лійвем. Тільки там і більше ніде.
Яким же було здивування Соларії, коли футляр виявився пустим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍