Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

- У нас сьогодні буде вечеря?
Змахнувши довгим волоссям, Ане-Ірен гримнула дверима, входячи до кабінету свого чоловіка. Аромат квітів, що супроводжував Ане-Ірен, наповнив приміщення, розчиняючись у важкому, застиглому повітрі. Світло свічок хиталося від її руху, тіні стрибали по темних стінах, а холодні відблиски полум'я віддзеркалювались у вікнах, ніби ще одні очі спостерігали за ними.
Сяньґун сидів за столом, схилившись над розкиданими паперами, і навіть не повів головою в її бік. У кабінеті було тьмяно: лише кілька свічок, розставлених по столу, освітлювали його зосереджене обличчя. Від напруги між його бровами пролягли глибокі складки, а тремтячі від напруги пальці ледь помітно стискали край аркуша.
- Сяньґуне?
Він нарешті підвів на неї погляд, і в очах на мить з’явилося щось схоже на роздратування, але воно одразу ж зникло, змінившись звичною, виваженою холодністю.
- Я не голодний, - сухо відповів він, кашлянувши в кулак та знову повернувся до столу.
Ане-Ірен нахилила голову, наче роздумуючи, чи варто продовжувати. Її губи торкнулася легка усмішка, але усмішка ця була якоюсь надто правильною, надто фальшивою.
- Але ж я готувала для нас обох, - сказала вона, проходячи ближче. Запах квітів став виразнішим. Від нього вже починало нудити. В її ніжному голосі бриніли теплі нотки турботи, але очі залишалися відстороненими, холодними. - Я розумію, що в тебе багато справ… Але ми ж домовлялися, що хоча б раз на тиждень вечерятимемо разом.
Сяньґун відвів погляд.
- Справи не чекають. Тобі цього не зрозуміти, тому просто мовчи. Я вже тобі відповів.
Її пальці легко торкнулися його плеча, але він залишився нерухомим.
- Що сталося?
За стільки мільйонів років проведених пліч-о-пліч, вони навчилися відчувати найтонкіші почуття одне одного, найвіддаленіші струни душі.
- Нічого, - його голос був рівним, майже байдужим.
- Сяньґуне, - м’яко наполягла вона і змучено похитала головою, - я ж бачу тебе наскрізь.
Він коротко зітхнув та відчутно грюкнув кулаком об стіл, але не дав їй жодної відповіді, намертво зціпивши вуста.
Ане-Ірен ще трохи постояла поруч, а потім неквапливо сіла на край його столу, легким рухом відсуваючи папери, що заважали їй зручніше влаштуватися, і змазаним рухом пальцем обвела його нижню губу.
- Ти ж знаєш, я все одно не відстану, — з ледь помітним сміхом мовила вона, схиливши голову набік. — Якщо щось тебе турбує, скажи.
Сяньґун подивився на її руку, що лягла поверх одного з документів, а потім підняв погляд вище — прямо їй в очі. У цьому погляді було щось таке, що змусило її усмішку стати менш впевненою.
- Деякі речі краще не знати, — зрештою здаючись промовив він.
Ане-Ірен трохи звела брови.
- Це натяк на мене?
Сяньґун слабо похитав головою.
- Ні. Але є речі, від яких не відвернутися. Те, що дізнаєшся раз — і більше не зможеш удати, що цього не було.
Його голос звучав рівно, але в словах відчувалася дивна втома. Він не говорив прямо, та Ане-Ірен зрозуміла: він жалкує. Жалує про те, що знає.
- Ти ж ніколи не шкодував ні про що, — сказала вона обережно.
- Тепер шкодую.
Кімната здалася раптом холоднішою, хоч вогонь у свічках не тьмянів. Ане-Ірен опустила очі і легенько постукала нігтем по столу, міркуючи, як слід відповісти.
- Тоді змирися з цим, — знизала плечима Ане-Ірен, спостерігаючи за його виразом обличчя, побоючись накликати гнів.
Сяньґун відвів погляд, пальцями постукуючи по дереву столу. Вона бачила його в такому стані не вперше. Йому завжди було властиво занурюватися в роздуми, здавалося, навіть коли він був поруч із нею, насправді його думки витали далеко. Але цього разу щось було інакше.
- Я ж права, так? — вона спробувала повернути розмову в більш легкий тон. — Що б там не було, воно вже сталося. А отже, треба або прийняти це, або забути.
Сяньґун не відповів одразу. Він задумливо подивився на неї, наче щось оцінював.
- І як ти це робиш?
- Що саме?
- Говориш так, ніби все просто.
Ане-Ірен легенько всміхнулася, схилившись ближче.
- Бо так і є. Просто не ускладнюй.
Сяньґун відчув прилив палаючого гніву, котрий жадав виходу. Нічого вона не розуміла! Але показувати зайве було тим, що він дозволити собі не міг, а тому тільки м'яко торкнувся її руки, злегка стискаючи її пальці. Жест був майже ніжним, але холодним, як завжди.
- А Жамін, він…
- Йди спати, — махнувши рукою, відрізав престол.
- О, значить, ти все ж залишаєш мене без вечері?
Він трохи нахилив голову, і його усмішка була ледь не невидимою.
- Престоли не потребують їжі.
- А я не престол, — нагадала вона, грайливо примруживши очі.
Сяньґун знову відвів погляд, прибираючи руку.
- Тоді вечеряєш сама.
Ане-Ірен подивилася на нього ще мить, ніби зважуючи, чи варто наполягати. Але зрештою тільки підвелася зі столу, випрямившись на повен зріст.
- Тоді добраніч, коханий, — промовила вона легким тоном, що мав би звучати жартома, але в її майже що безпристрасних очах жарту не було.
Вона рушила до дверей, не озираючись.
- Добраніч, — почувся позаду його голос, та він прозвучав глухо, ніби загубився десь серед темних стін просторого кабінету.