Zhi Suymi - Алаґарда. Скорочена історія, Zhi Suymi

- Скажу чесно і відразу, без тебе було важко, - стали першими словами, які вирвалися з вуст Сяньґуна. Голос його був глибоким, ніби просякнутим невидимою втомою, а пальці ледь помітно постукували по краю столу.
Відтоді як Жамін повернувся, він не міг позбутися відчуття, що Сяньґун не спускає з нього очей.
«Напевно, скучив», - скрижаль ледь помітно всміхнувся, проте промовчав.
На обхід територій пішло майже дві доби. Повітря було пронизане вологістю, залишки туману ще клубочилися над землею, коли вони нарешті повернулися. Пошуки велися всюди: в небі, на землі і навіть глибоко під нею. Але Блискавковідводу ніде не було.
- Наскільки я зрозумів, меча так ніхто і не знайшов? - Жамін провів долонею по волоссю, відчуваючи, як дрібний пил із підземелля осідає на пальцях. Він і досі відчував сухий, металічний присмак на язику.
- Від Соларії теж нічого, - Сяньґун відкинувся на спинку крісла, пальці несвідомо ковзнули по поверхні столу. - Мабуть, так. Годі про приємне. Що там Юаньхе?
- Його можна було б назвати хорошим, і я досі не розумію, чому ви гризетеся вже яку сотню мільйонів років. Він зовсім не такий, яким ти його собі уявляєш. А ще я знову згадав декого, - зненацька зізнався Жамін, уважно стежачи за реакцією співрозмовника. - Не скажу, що вони схожі один на одного, але щось є.
- Ясно, досить вже, - Сяньґун цикнув язиком, його лице на мить спотворилося в невдоволеній гримасі. Він був готовий ляснути скрижаля по шиї, щоб той більше не мелив дурниць, але стримався. - Повернемося до незакінченої розмови. Що це за твої потаємні плани з Соларією?
- Вона попросила берегти це в таємниці до останнього, але якщо хочеш знати… - Жамін на мить затримався, переводячи погляд на важкі оксамитові фіранки, що ледь ворушилися від легкого протягу. — Ми планували це ще за кілька років до недавніх зборів. Говорячи коротко, Соларія не довіряє Юпітеру. Вона впевнена, що він ховає Блискавковідвід, але довести цього не може. З її слів, приставляти до нього престолів сенсу немає, а серед скрижалів вона впевнена лише в мені. Ти й сам розумієш, що між нею і тобою я б обрав...
- Не продовжуй, - перервав його Сяньґун, з іронічною посмішкою, що ледь торкнулася куточків губ. - Він уже й тебе одурманив.
- Що? З чого ти це взагалі взяв? - Жамін нахмурився, але в його голосі прозвучала цікавість.
- Поки повір на слово, а далі вже сам зрозумієш, - Сяньґун опустив голову, на його обличчі з’явилася тінь задумливості. Він знав, що слів буде замало, але часу пояснювати теж не було. — Це ж ще не кінець? Ти ще до нього повернешся?
- Сьогодні ввечері вже буду там. У Соларії до нього якась особиста справа, і вона дозволила мені повернутися. Але поки меч не знайдеться, я його сторожу.
- А ти взагалі йому довіряєш? — Сяньґун нахилив голову, уперше за всю розмову звучачи щиро зацікавлено, але з відчутним відчаєм. Ніби відповідь була вже відома.
Жамін не відповів одразу. Він сперся рукою об стіл, задумливо провів пальцем по вигорілій від часу лінії на деревині. Щось у цьому питанні змусило його замислитися, але він сам ще не знав, що саме.
Сяньґун, побачивши цей вираз обличчя, відчув, як у грудях закипає гнів. Раптово він схопився з місця і з силою вдарив кулаком у стіну. Від удару розлетілися тріщини, сиплючи дрібним пилом у повітря. Запах розбитого каменю забив ніздрі, проте його це не зупинило.
- Не смій! - голос його прогримів глибоко і глухо.
- Ти про що? - безтурботно промайнуло у відповідь.
Сяньґун важко видихнув, намагаючись заспокоїтися.
- Жаміне, я казав це часто, але бачу, що не достатньо. Я виявляю щиру вдячність тобі, як своєму помічнику. Юаньхе цього не зрозуміє ніколи; він використовує своїх скрижалів, як набої у зброї. От кому, а йому точно не шкода. Ти був там особисто, ти бачив!
- Я бачив, що вони живуть там щасливо, як сім'я, а Юпітер і не проти. Він не змушує своїх скрижалів працювати чи виконувати те, що їм не до снаги. Він тримає їх біля себе просто тому, що вони його, з його плоті.
- А тебе хвилює лише це? Що, хочеш приєднатися до нього? - Сяньґун зиркнув на нього поглядом, у якому жевріло щось застережливе.
У цю мить двері кабінету прочинилися, і до кімнати ступила жінка. Її чорняве волосся відбивало світло ламп, а довга сукня з важкої тканини ледь шелестіла, туго огортаючи тіло.
- Вибачте, звісно, що перериваю, - голос її був рівний, спокійний, але з ледь помітною ноткою цікавості та прихованого роздратування. - Про що це ви тут сперечаєтесь? Чого у мене в кімнаті стіни тріщать?
- Ні про що, Ірен, все гаразд, - Сяньґун коротко глянув на неї, а потім перевів погляд назад на Жаміна. - Сьогодні не забудь запитати, куди зник престол льоду і що за секрет його вічної молодості. Здивуєшся. А він-то мене старше.