Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода дванадцята. Наречена — нікудишня. 

І от настав той вечір. Усе, що надумала, я й втілила. Та ще й з розмахом! 
Стою в залі, як статуя неохоти, чекаю, зараз, мовляв, завалиться мій незваний, негаданий наречений. І точно: грюк! двері відчиняються. Першими вбігають матусі з братами, зупиняються в проході, дивляться на мене… і слова сказати не можуть. Кілька секунд мовчанки, а тоді: 
— О-о-о… Красуня?! — Андреус аж похитнувся і матусю-друїдку обійняв, бо та вся, бідненька, злякано вкрита гіллячками. 
— Скандал буде! — зойкнула матінка Аґьло. 
— Весело буде! — шепоче моя мамуся, беручи подругу під руку й ведучи до столу. Аби не впала! 
А я стою, посміхаюся, мов нічого не сталося. Згадую, як перед дзеркалом сама на себе лупала очима, не впізнаючи. Волосся, як кульбаба після вибуху. Брови, дві дуги, що видно з іншого кінця села. Щоки та губи, червоні, як паприка. Очі жовті, як у сови. А обличчя все в блискітках. Сукня біле жахіття, в якому я ще на десятий день народження була. Спідниця до пупа, корсет тріщить. Синенькі панчохи, бабусині капці, мов у моху валялися. А на животі пупирці, як у жаби після дощу. 
Милуюсь собою, мов сама собі квітка на компості. Красуня, та й годі! 
— Ох, красуне моя! Влетить тобі від татуся! — хихикнув брат і чкурнув у куток, до решти сімейства. 
І тут він… він з’явився. Батько мовчки зайшов до зали, а поруч… стоїть ректор. Красивий, холерник, і посміхається, мов хижак на полюванні. 
— Я дивлюсь, моя наречена лишається вірною собі… — гмикає й поплескує батька по плечу. 
Ой, попала я… 
Хотіла кинутись навтьоки, але спершу тапки схопила, і в бойову стійку стала. 
— Стійте, де стоїте! — шиплю йому просто в чоло. В наречені мені лізе, прости Місяцю! Чи світ зовсім з глузду з’їхав?! 
А він лише ширше усміхнувся, і іде до мене, мов у казці: не зупиняється, не моргає. 
— Славіє! Не жартуй так! — зойкнула матінка Аґьло.  
А брати? Стоять, руки склали. Опора моя, захисники, демони їх задери! 
— Славіє! — батько зітхає з натугою. — Що ти виробляєш? Негайно, до ладу себе приведи! 
— Ні! — усміхаюсь і хитаю головою, мов лялька на пружинці. 
А ректор, негідник пекельний, раптом хапає мене в охапку, тулить до своєї холодної кам’яної грудини. Все. Кінець. Пропала дівчина! Причаїлась, слухаю, як у нього серце стукає: ледь чутно, ніби камінь дихає. Оце життя пішло! 
— Я звик до ваших витівок, — шепоче мені у волосся, пальцями туди залазить, — але могли б і щось оригінальніше вигадати. 
— Пробачте нас, шановний! — батько, мов з конспекту, перепрошує. А я лише глибше втягують цитрусовий аромат його сорочки.  
От клятий демон — пахне, як гріх! 
— Не варто вибачатись, — ректор стискає мені потилицю, і так приємно, аж дихати важко. Нарешті відступає, йде до столу… і… сідає… ніби нічого не було?!  
А мені батько ще й легенько по голові дає, мовляв: 
— Ще раз щось таке зробиш — віддам тебе в школу дівиць! 
А я: 
— Я втечу! Із дому втечу! І взагалі! 
— Ото ваше виховання! — шипить батько, на матусь коситься, а ті лише загадково усміхаються. — Всі підете в ту школу! 
Сидимо за столом. Гостя пригощають смаколиками. Він ніби й не дивиться на мене. НаречНаречений, теж мені, як прищ на носі! З матусями жартує, татові шану віддає, з братами мов рідня. А я що — повітря? 
— А ви, пане ректоре, імені свого не скажете? — втомлено питаю, мов байдуже мені. — З яких таких печей я вам у наречені згодилася? Навколо вас же повно красунь! Бери — не хочу! 
— А я саме вас хочу. — коротко кидає. І дивиться! От біда… 
Очі мої заіскрилися. А як батько ще й каже: «про кращого нареченого і мріяти не могли», — усе! Мене заливає хвиля гніву. 
— Як так подобається вам, то й одружуйтесь з ним! — схопилася, сльози витерла, шморгнула носом. — А я маленька ще! Я вчитися хочу! 
І, не чекаючи, поки мене знову схоплять, шасть у свою кімнату. Дверима бах! 
Ненавиджу всіх! Плачу, як в останній день літа… Подушку до лиця й ридаю. 
— Я ж мала ще! 
А тут тупіт чується! 
Щось назріває! Дверна ручка смик, але зачинено! Я ж не дурна, закляття захисту он яке наклала, і пастки поставила. От буде весело… 
Сиджу на ліжку, слухаю. Комочок і Уліткувас визирають із хатинки, як з бункера. Перший замок клацнув і вода полилась. З-за дверей гарчання почулося! 
Хм-хм! — усміхаюсь. Це лише початок, любчику! 
Потім грязюка посипалась! Друга пастка спрацювала. Гарчання перетворюється на стогін. Але хтось таки пробився… 
І ось він — стоїть у дверях: ректор, мокрий, брудний, злий, мов грім весняний. 
— Я, взагалі-то, не дозволяла вам заходити! — фиркаю. 
— А твій батько дозволив! — буркнув, і крокує вперед. 
— То йдіть до батька, — рукою махаю. — І на “ти” ми не переходили! І здаватися я не збираюся! 
— Заради тебе, жінко моя, витерплю все! 
— Ой, так терпіть! — кажу, і геп на ліжко, як знепритомніла.  
Лежу. Слухаю. І його, і себе… 
Ноги крадуться. Він боїться ще однієї пастки?