Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода одинадцята. А я маленька, мене ображати не можна! 
Обіймає мене мій брат — добрий, теплий, хоч і лобастий. Гладить по голові, як кошеня яке. А я до нього тулюся й реву, без запину. В мене завжди так, як батько сердиться, так і сльози мої самі з очей капають, без дозволу. 
— За кого завгодно — не піду! — буркнула я, носом у плече Александрита зариваючись. 
— Ах ти ж, породження Пекла! Ти чого з батьком сперечаєшся?! — його голос уже знизу пішов, загрозливий та гучний. — Ти ж нареченого свого ще й не бачила! 
І додає, ніби грім із хмар: 
— Завтра, до вечері, він приїде. Ото й познайомишся. А там уже маєш право бурчати, якщо підстави знайдеш. 
А мені більше й слухати не треба. 
Все ясно, як місяць у повню: не питатимуть, не слухатимуть — віддадуть заміж, як відьму на весняну жертву. А Владіус?! А як же мій Владіус?! Я ж без нього ні туди, ні сюди! Не хочу! І не буду! 
Влетіла до кімнати, гепнулася на ліжко, подушку обійняла і почала її місити, як тісто. Що це за життя таке: спочатку до Академії заслали, тепер із дому виганяють, як невістку до невідомого дядька! 
— Господине, що з тобою? — Комочок, як завжди, м’який і турботливий, до щоки тулиться. 
— Та нічого доброго! — гаркнула я крізь подушку. 
— У тебе, Славіє, як не халепа, то ще гірше! — озвався голос Уліткуваса. Ну от, і цей моралі читає! 
Я відриваю голову від подушки, витріщаюся на його слизьку мордочку. Він водить очима по мені, мов лікар перед вироком. 
І тут мені осяяння! Чого це я розляглася тут, як проклята? Зараз щось начаклую, Владіуса викличу, друзів підтягну, і хай голови ламають, як мене з халепи витягти! 
Схопила таз, води плеснула, на килимі стала, руки простягла й завела: 
— Прозора сестрице, чарівна водице, покажи, кого кохаю, серцем своїм закликаю! 
Секунда. Друга. П’ятнадцята. Тиша. Порожньо, як у голові у ректора. Що за…?! Погляд — на Улиткуваса. А той плечима знизав: 
— Та ж закляття на твоїй кімнаті батьки наклали. Ні чарувати, ні шепотіти, ні навіть плювати магічно не можна. І так буде, поки не схаменешся. 
Ого-го! 
Сіла я посеред підлоги, голову руками обхопила. Думаю, думаю. І тут голосок тоненький: 
— Може, втечемо? — пищить Комочок. 
— О! — я аж підстрибнула. — І я про те саме думаю! — Погляд на Уліткуваса. — А ти що мовчиш? 
Мовчить, як камінь у болоті. 
— Ну то й добре! Сховаюсь у дідів і бабуль. А звідти вже Владіуса покличу. Він мене кохає, він мене забере. Правда ж? 
— Не квапся, Славіє… — нарешті озвався Уліткувас. — А раптом… наречений тобі сподобається? 
Покрутила головою, як тріска в бурі. Ні! Не бути тому! 
Я ж знаю, серце моє вже давно належить вампіру. І ніякий наречений, хоч би з золотими зубами, не переможе це відчуття. Та й яка з мене дружина? Я ж маленька! Невихована! Пакостниця! Ага… Пакостниця! 
І тут (БАМ!) ідея в голову стукнула, мов черевик із шафи: 
— Я його злякаю! Нареченого того, завтрашнього! Хай тікає, аж п’ятами загримить! 
Ото й вирішили!