Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода десята. Оце й усе… 

Того самого вечора, як діда рідненького відправила додому з пиріжками й обіймами, друзів обцілувала до ранку наступного, вийшла я на балкон своєї келії. Стою, зоряне небо розглядаю, думки навшпиньках танцюють: то про життя, то про ректора кепкують. Хочеться плюнути з балкона на його гордовитість, але тримаюсь.  
І тут холодком по спині провело. 
Владіус?! 
— Знаєш, панночко… — почувся за спиною голос, оксамитовий і холодний, як поцілунок снігової королеви. Вампір обіймає мене руками, мов кільцями з мармуру, що тепліють на дотик. — Ти мені подобаєшся. 
Ой лишенько! Що ж то зі мною сталось у ту мить?! Голова пішла обертатися навкруги себе, в животі заворушились павучки та мурашки, як на весіллі у комах. Дихання нема, щоки палають, серце торохтить, мов бубон на шабаші. Стою, ні пікнути, ні ворухнутись — ніби хто думки з голови віником вимів. 
А він, крутнув мене до себе обличчям, і всміхається, мов би в місяця на побаченні був. 
Ох, леле! 
Його очі білуваті, світлі, наче іній, що спав на склі. Мої ж повіки повільно опускаються, наче завіса перед виставою. І тоді… 
Його губи, холодні й шовкові, ледь торкнулись моїх. І сонце моє (бух!) розірвалося на мільйон пелюсток! Серце пропустило удар. Бабки з грудей вилетіли на волю, а у венах почало дзижчати, як на ярмарку. Поцілунок був, як з іншого світу — лагідний, шовковий, солодкий до безумства. 
Владіус тримав мою голову обережно, мов хрустальний келих, другою рукою обіймав талію, не стискуючи — ніби тримав птаха, що сам вирішує, чи залишитись. 
Мені було страшно. Мені було соромно. Але я горіла. Палахкотіла всередині, і світ завмер, завмер і слухав той ніжний грім. 
А мені ж шістнадцять! — подумалося враз. — А що?! Відьми в такому віці вже й заміж виходять, і дітей колихають. Чим я гірша? 
Ах, Владіус… У моєму серці ти, як квітка папороті — єдина, чарівна, невловима. 

З того поцілунку все змінилося. Усе! Я наче м’якшою стала. Тихішою. Пакостей більше не робила. Ну, майже. Лише друзякам своїм помагала — не кидати ж їх у біді, коли саму долю хитає. 
А ректор… він мовби забув, що я існую. Зустрічались ми за кілька місяців раз чи двічі, і то випадково. Закляття, яким я його нагородила, не подіяло, бо не спрацювало, бо не кохалося! Та мені й байдуже. Бо в моєму світі з’явився він. 
Владіус був поряд. І в сміху, і в сльозах. Комочка полюбив, з друзями порозумівся. Вони йому вже навіть шанобливо кивають. Але ж я тоді ще не знала… що десь там, в тіні, уже збирається змова. Не знала, що жарти скінчаться. Ох, краще б то був розіграш. Краще б то був сон... 
Приїхала я додому на перші канікули. Мене зустрів Улиткувас, серце моє жаб’яче! Обіймав, тішився, Комочка понюхав і враз вони стали найліпшими друзями. Розповіла я йому все: про Академію, про ельфа з демоном, про бал, про ректорську морду… І, звісно, про Владіуса. Як на одному диханні. 
Ох, закохана відьма — то вже не відьма, а дівчина! 
Голова обертом, думки виноградним вином бродять. Владіуса згадую — і серце дрижить, як жабка в росі. Такий чоловік… або любиш, або боїшся. А я, ну як же без нього тепер жити? Хочу бачити. Хочу торкатися. Хочу, щоб губи його... Ой! 
І тут — вечеря сімейна. За столом тиша гнітюча. Матусі зиркають крадькома. Брати хихикають. А батько мій... червоніє, мов буряк. На лобі — два роги випнулися, з очей — іскри. 
— Славіє, я тебе заміж віддаю! 
— ЩО-О-О?! — зойкнула я і підскочила, мов у мене хвіст підпалився. — ЗА КОГО-О-О?! 
— Набридло твоє свавілля! Та й наречений давно чекає! 
— Таточку! — верещу так, що посуд на столі затремтів. — Нізащо! 
А батько реве, як демон з похмілля: 
— Сказав — Віддаю! Значить, буде так!