Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода дев’ята. Діда-демона не проведеш! 

Стоїмо ми, наша славна трійця, в кімнаті з грізною назвою «допитально-осудильна зала».  
Перед нами колегія, страшна та грізна, мов недоварена каша з гадючого коріння. Очолює її, звісно ж, він — той самий, наш улюблений вогняно-чорноокий ректор, із посмішкою, що навіть жаб із трясовини витягує. 
А в колегії кого тільки нема! Вампір із косами до пояса, обличчя бліде, як місяць над могилами. Перевертень із шрамом на півпики — дивишся і здається, що він у сварці програв самому дереву. Гномиха кругла, мов пиріжок, але з вусами. І ще якийсь чаклун із бровами, що живуть власним життям. А от відьом, між іншим, нема! Суцільне упередження! Навіть жодного інкуба чи суккуба — суцільна дискримінація чарівної краси! 
Ректор сидить, очима в мене впирається, ніби я та шкарпетка, яку він шукав роками під ліжком. Гляне й мороз по спині. Ех, не Владіус, ой не Владіус. Той хоч і з іклами, зате чоловік, як з романів, де кохають до смерті, а потім іще трохи після. Врятував, приголубив, від похмілля визволив! Аж підозріло стає: чи не закохалася я часом, якщо постійно про нього згадую? 
— Славіє! — гаркнув ректор, і я випросталась, мов гілка бузини під дощем. Глипнула на нього: ну що знову не так?! Хіба не можна трохи помріяти про прекрасне? 
— Вас трьох буде засуджено за всіма законами Академії! 
— Хмм, — кажу я, пальцями по губах стукаючи. І погляд такий обурений зробила, що аж гномиха трохи підстрибнула. 
— Що вас не влаштовує, Славіє? 
Та все! Усе не влаштовує! І ви з вашою академією, і ваша манія карати, і те, що каву тут ніхто не варить! Але кажу чемно: 
— Мене не влаштовує, що нас судять, а захисту жодного! — Рукою показала на моїх друзяк: демон і ельф, стоять, як дві побиті груші. Демон хоч і проспався, але синець на лобі, мов магічна печатка. А ельф, бідолаха... о, на нього без сліз не поглянеш! Губи в крові, вухо надгризене, а очі такі, ніби він бачив саму смерть... або свою матір з ременем. 
— Захисту?! — заревіли в один голос судді, мов їх разом комар вкусив. Шепочуться, гудуть, обурюються. 
— Славіє! — ректор аж устав, кулаком по столу як гримне. — Ви бажаєте захисника? 
— Так! — киваю я. Що, не чекали? А я не така, щоб мовчки стояти під гільйотиною! 
— Кого в захист візьмете? 
Ой, думаю. Тата — зась. Він мій «порив» не оцінить, та ще й лекцію на дві години влаштує. Мама — надто м’яка. І тут мене осяяло, мов блискавкою: 
— Дід! Дідо Олйахим! 
Оце захисник, так захисник! Він і Комочка врятував, і з законом магії на «ти». Такий не підведе! А ректор — аж побілів. Вени на шиї наче змії під шкірою. Очі, мов розпечене вугілля. Ага, дідо мій ще той козир! 
— Завтра чекаємо вас із захисником! 
О, як же приємно це було чути! Взяла друзяк під руки і гайда на волю! 
— Відьмочко, — демон мій голову чухає. — Ти впевнена, що все буде нормально? Мене ж батьки вб’ють, як виженуть з академії. 
— І мене, — ельф схилив голову. 
— Та годі вам! Прорвемося! Я вас не покину, і сама з цього багна випливу! А мій дідо — він кого хочеш з болота витягне і ще премію випише! 

На ранок дід приїхав, з гостинцями. Мене розцілував, Комочка почухав, друзів оглянув і… заржав! Так голосно, що навіть портрет ректора на стіні скривився. 
— Ой, діточки, ви й даєте! — сміявся, поки живіт не схопив руками. — Ходімо, справи вирішувати! 
Суд почався. Ректор сидить, мов статуя з глини — ні туди, ні сюди. Очі заплющив, дихає носом.  
А потім читають нам пред’яву. І там такий список… 
— П’яний дебош, розбій, заборонені прелюбодіяння з перевертнями, псування майна Академії, втеча з-під варти, образа ректора, магія поза дозволами, зірваний бал, і крадіжка! 
Дід Олйахим зиркнув, бровою повів і каже: 
— Та ти не відьма, а демон у спідниці! 
Гномиха до нас чемно: 
— А що ви скажете в свій захист? 
— Та що тут скажеш… — дід підійшов, грізно на всіх глянув і до ректора звернувся. — Вони ж діти. Їх не карати треба, а виховувати! Та й взагалі, все, що сталося, сталося поза межами Академії! Це раз. І Комочка, — тут він наголос зробив, — не крали, а врятували. За законом магії: «Істота, що просить захисту, має бути почута!» 
— Досить! — ректор підвівся, і в очах блискавки. — А мене, значить, ображати й зачаровувати дозволено?! 
Отут вже справи кепські.  
Дід обернувся до мене, підморгнув, підійшов до ректора, нахилився до самого вуха і щось прошепотів. І з поклоном до нас вертається. 
Ми мовчимо. Чекаємо. 
І тут: 
— Пішли, діточки. Додому пора. 
Ура! В душі феєрверки, в серці салюти. От дідо в мене — герой! Та хто ще таке проверне, що навіть ректор, той, що вогнем дихає, мовчки сидить, ніби язик проковтнув?!