Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода восьма.Танцюй, відьмо, танцюй! 

Ото й настав довгоочікуваний бал. Все блищить, переливається, повітря, мов напоєне солодким чаклунським вином, а мені, замість святкової ейфорії, в голові лише план помсти. Ректору. Бо хто він такий, щоб карати мене, відьму з родоводом і фантазією?! Забув, мабуть, із ким має справу. Нічого, нагадаю. І буде йому не просто «морда Кузькіна», а ціла опера епічного масштабу з салютом із жаб! 
Петляю між натовпом, уникаючи всяких чепурних лялечок і самовпевнених павичів у камзолах, що дивляться на мене, як на диковинку. Дівчата сяють, немов люстри зачаровані: сукні блищать, підбори в небо, намисто, як цеглини, на шиї висить. А хлопці не відстають: зачіски навощені, парфумів півлітра на особу. Усе це разом, як болото з блискітками. Смішно, чесне слово! 
Зал церемоніальний, аж очі розбігаються: магія, інеєм прикрашені стіни, сніжинки падають, павутинки сріблом виграють. Словом, естетика рожевих соплів, і я таке не люблю. Але план є план. І я йду до нього, мого головного ворога — ректора! 
Сама я у суконці шовковій, з вирізом, що аж лелечому дзьобу було б де приземлитися, вишивка на талії, рукава-дзвіночки, каблук гуде, як бойовий барабан. Йду гордо, з викликом, через натовп зівак, ігноруючи всі очі, що липнуть до мене, наче жар на каштан. 
Аж бачу його: стоїть, мов павич царський, в оточенні старшокурсниць. Посміхається, ллє словечка гладенько, а ті хихикають, вії лупають і головами в такт кивають, ніби мантру читають. Камзол у нього темний, з камінням магічним, аж світиться. Прямо хочеться цвяшок йому в халяву підкласти для балансу. 
Музика пішла лірична, народ парами зійшовся. Я вже в прицілі.  
І тут... 
— Відьмочко, потанцюємо? — мене раптом стискають руки сильні, спиною я до чиїхось грудей, а в самісіньке вухо мені знайомим голосом муркоче. — Що ти там знову затіяла? 
— Та нічого такого… — фиркаю, кручуся в руках демона, — дрібничка одна. Помститися... 
Йалоким кружляє мене, як ляльку балетну, усміхається, зухвалий, як завжди. Ну що з нього візьмеш? Гарний, хоч у рамку і на стіну. 
— Ректору вирішила відплатити за інкубів? 
— А не треба було мене чіпати! — бубню і думаю: чого це він так активно мене відволікає? 
— Розкажи мені все, я може, допоможу, — він так щиро, що аж серце в грудях зашпорталося. І правда, зібрала я собі друзів на диво: ельф, демон і я — сама собі подарунок долі. Хто сказав, що не схожі не можуть бути родиною? 
Виклала йому все до останньої пакості. А він зітхає, хмуриться, кружляє мене ще раз так, що ноги від землі відриваються. Я сміюся — відьма щаслива! 
— Ти часом не по святах з мізками дружиш? — шепоче, а тоді легенько відпускає. — Ну, біжи вже. Я на вулиці чекатиму, поки ельфа заберу. 
— Скоро буду! — кидаю, тицяючи в бік Ротківа, що клеїть очі до шоколадних панянок. 
Іду до цілі. 
Ректор не одразу все второпав, а як допер — обличчя в нього аж запульсувало. Але пізно! 
— Ану геть, кицьки недоголені! — прошипіла я, розштовхуючи старшокурсниць. — Мій сужений-ряджений, долею призначений, в очах твоїх лише я, як у серці змія! Як на іншу з любов’ю поглянеш, то навіки кам’яним станеш! 
Всі «ахнули». Ректор — онімів.  
Я ж, посміхнулася солоденько, плюнула на все і мерщій тікати. Бо відчувалося: наслідки грядуть моментально! 
— Сла-а-аві-я-я! — рознісся рев ректора по залах, а я ще швидше тікати. 
Ледь вибігла, як в руках ельфа опинилася. 
— О, красуне, чого аж запихалась? 
— Бігти треба! — тільки й змогла видихнути, а далі ноги самі знали маршрут. Подалі від Академії, подалі від урочистості. Туди, де є безтурботне життя... 
Місто зустріло нас вогнями, запахами смаженого та вільним повітрям. Таверна якась затишна, із зеленими шторами, світлом каганців, пивом гномівським і чащею ельфійською.  
Ми всілися за столик, як у себе вдома. Сміємось, розказуємо байки, їмо, п’ємо, а душа співає! 
Сидимо троє, як рідні. І я така щаслива — бо тепер не одна. Тепер маю з ким і мстити, і святкувати, і дуріти. 
Аж тут підходять двоє. З вигляду — ельфи, але по нахабності прямо орки в піджаку. 
— Дівку підчепили? Дайте кусочок! — один другого плечем підштовхує. 
Я гикаю. Мене перекручує. А Ротків мій, ельф, друг, майже брат, поволі обертається, гордо піднімає голову і пропонує: 
— Ідіть до іншого столу, якщо життя дороге. 
— Що?! 
— Те, що почули! — Йалоким вже тут як тут. — Вона не дівка, а відьма! І зникли звідси, поки цілі! 
Скільки емоцій в цей момент. Та вже ж. Полюбила я їх, своїх сердешних рицарів. Хоч і без обладунків, зате з душами широкими, мов штанини у гнома. Але хто ж їх за язик тягнув? Мізки в них, видно, в чачу гномівську вимочені! І почалося... страшне! 
Схрестилися мої друзяки з тими ельфами нахабними, мов весняні коти в шлюбний період. Без магії, звичайно. Все по-чесному: кулаками та стільцями. Волосся в повітрі, наче павутиння восени, столи летять, кухлі з елем, як комети, виблискують. Посуд шкварчить, меблі стогнуть. А я що, в кутку стояти буду?! Та вже ні! 
Вирішила я, що раз вже бійка — то з піснею! Стрибнула на розмальованого ельфа, як кішка на діжку молока, та за патли його вчепилася. Поводилась, як хлопчисько з глухого селища без виховання. І головне — ані краплі не думала про наслідки. Ех, веселощі! 
Але от коли з-за рогу ще два ельфа підскочили, стало вже цікавіше. Ми всі завмерли. Та не від страху, а від адреналіну. Кров бурлила, очі блищали. Але причина була зовсім не в ельфах. Бо сталося дещо інше. 
Він з’явився. 
Владіус... 
І от що цікаво — замість того, щоб закричати чи в непритомність впасти, я... я просто вимкнулася, як свічка на вітрі. Очі закрилися, тіло стало ватяне. Останнє, що пам’ятаю його обличчя вампірське, чарівне. І... дуууже вчасне. 

А ранок, як завжди, безжальний, мов інквізитор на сніданок. Голова гуде, тіло ниє, і думка одна: «Де я, біс забирай? І де мої герої?» 
З болем відкрила очі. Світло приглушене, вікна завішані шторами, за що окрема подяка господарю. Підвелася на лікті, голова, мов камінь із гірських ущелин. Обвела поглядом кімнату...  
Ага! Два тіла на сусідньому ліжку: ельф та демон. Обоє хроплять, наче пара ведмедів у сплячці. Живі, цілі, і слава Місяцю! 
А от кімната чужа. Стіни готичні, стеля висока, ліпнина червона, мов кров. Ну, супер! Куди це мене принесло?! Злізла з ліжка, укуталась у покривало, мов царівна, і попленталась на пошуки господаря сходами гвинтовими, як думки ректора, вниз. До каміна. Там трохи притулилася, бо повітря тут… ой, прямо як на кладовищі в дощ. 
— А ви, панночко, не з лякливих. — Холодок пробіг по спині, а за ним голос Владіуса. Я аж видихнула, розвернулась до нього. Стоїть, мов із обкладинки темного роману. 
— Отже, тут мешкає друг нашого улюбленого ректора, — пробурмотіла я, і на серці якось зів’яло стало. Бо як згадаєш про ректора, так одразу хочеться плюнути. Характер у того фу-фу-фу та ще раз фу. А ось Владіус — інша річ. Тихий, загадковий, стриманий. Та ще й від смерті врятував. 
— Я вам, панночко, цілющої водички приготував. Прошу покуштувати. — Подав мені склянку й посміхається, мов нічого й не сталося. 
Я, звісно, зітхнула, але взяла. Випила. І знаєте, воно й справді — не вода, а диво! Наче хмара з голови злетіла. Тіло ожило, розум просвітлів. Як після гарного ляпасу очі відкрились! 
І тут язва моя, мов гусінь весняна, прокинулась: 
— І, до речі… — кажу, піднявши підборіддя, — своєму другу передайте, що терпіти його витівки я не збираюсь! 
— Передам... — якось загадково обіцяє Владіус, і щось мені підказує, що буде мені непереливки після цього.