Наталія Савінова (SiN eVa) - Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)

Пригода остання. Наречена ніяка... 

Ха-ха-ха! 
Трісь! Скрегіт, гуркіт — і спрацювало! Підхопила голову, мов ошпарена. Ой лишенько! Усмішка до вух! Стоїть мій ректор ненаглядний, увесь у гусячому пір’ї, ще й тухлими яйцями закиданий, мов святкова гуска на проклятому ярмарку. Оце видовище! Очі мої б спочивали на ньому вічно, як на іконі грішника. 
— С-с-с-л-а-а-в-і-я! — зашипів так, що сам змій Горинич у пеклі перехрестився б. Очі кривавими іскрами сиплять, лице то багрове, то синє. Аж димок з ніздрів пішов. Гаряче йому, видно. 
А мене така краса тільки дратує. Пхе! 
— Що шипите, пане добродію? — питаю, поважна така, а сама ледве реготом не вдавилася. — Я ж попереджала! Що ж я вам, ясновидиця? Чи, може, гадалка з базару? — Тут би мені подумати, втекти. Але пізно вже. Уся я, як кажуть у нас, у халепі з голови до п’ят. 
І тут (ох!) підскочив він, наче той шуліка, тільки що спалений. І, о леле! Хапає мене за плечі, струшує, як грушу стиглу, і… 
…і цілує! 
А в мене серце зупинилося! Подих зник! Очі не кліпають, язик ні слова не каже, тіло, мов ганчірка, мов лялька глиняна, що в руках у ворожки. 
А він мене цілує, наполегливо, вперто, з іскрою такою, що хоч свічки запалюй. І найстрашніше — мені подобається! І жодної думки про Владіуса! Що ж я за відьма така? Безсоромна, безпам’ятна, зрадлива… Хоч у болото з головою. 
А тут, (о, дякую небесам і пекельним друзякам!) — налетіли мої захисники! Комочок, виявляється, не лише пухнастик, а й звір лютий, як вчепився в ректорову шию, як уп’явся зубками гострющими, аж дух перехопило! А Уліткувас, слизнячок мій пречудовий, присосався йому до лоба і почав тягнути… ну, не душу, але щось важливе точно! 
Аж приємно стало! 
Ректор очі вирячив, видно, не чекав, що я з такими союзниками воджуся. І от я вирішила: час правду різонути. Говорю, гордо так, мов героїня опери: 
— Ми з вашим другом заручені! 
— З яким саме? — каже він, ще й намагається скинути з себе моїх друзяк, як воші з мантії. 
— Владіусом Алукардом! — виголошую, ніби вирок. 
А він, спокійно так, мов нічого й не сталося: 
— Добре. Але, Славіє, вислухай мене… 
І тут стало тихо. Навіть Комочок із Уліткувасом затихли. Ректор зітхнув, глянув на нас своїми сумними очима, мов вампір після дієти, і сказав: 
— Моє ім’я — Владіус Алукард. Я принц крові древньої. Королівської, як ти розумієш… 
Ото вже мене крутонуло! Мене підкидає, мов на гойдалці, голова обертом, в очах темно. Таки біда! 
Розвернулась, і навтікача! Плакала, кричала, на дах видряпалась. Як це можливо? Він — вампір?! А ректор — демон?! А виходить, вони одне й те саме?! 
Сиджу, дивлюсь на зорі, душа розривається. І тут холодок... Владіус! 
— Щось ти, панночко, не в дусі? — шепоче, обіймає, дивиться так, що в мені все тане, мов сало на пательні. 
І цілує. І в тому поцілунку я вже не сумніваюся. Люблю його. Та тільки… поцілунок його — такий самий, як у ректора! 
— Владіус, — шепочу, дивлюсь йому в очі, а в них — ректор. Справжній, демонічний, хитрий, небезпечний. І тільки тоді все в мені перевернулось. 
— Мною, великою царицею нічною… — шепочу заклинання, закликаю істину. 
І ось правда. Він і є той самий. І вампір, і ректор. Один. 
— Я тебе не відразу помітив… — почав він, стиха так, — але як помітив, вже не відпущу. Закляття твоє лише підказало, що шлях мій до тебе. 
Я мовчу, бо що тут скажеш? Дивлюсь на нього, слухаю, і з кожною миттю розчиняюсь у коханні. 
— Я не заберу твою волю, — каже. — Ти довчишся. Відчуєш. Звикнеш. І тільки потім ми поберемося. А поки я буду поряд. 
І ось я, мала відьма, розумію усе. Все. Пропала. 
Але ж я — відьма! І отже, нова історія тільки починається… І помститися я ще встигну!