Герой Переказу - Бреннах, Герой Переказу

Частина 12. Пісня про полум'я і попіл.

Частина 12. Пісня про полум’я і попіл

Бреннах не спав. Його тіло було втомлене, але розум палав. У нічному мареві він знову стояв на полі бою. Ворожі легіони наступали, щити зіштовхувались, клинки дзвеніли. Його баттанці трималися, але їх було менше. І тоді з туману з’явились вони — катафракти. Мов буря, мов залізна ріка, вони врізалися у фланг. Його воїни падали під копитами, під списами. Меч Бреннаха розколовся, коли вдарив по броні одного з вершників. І він залишився один. Без зброї. Оточений. Коли спис злетів у повітря — Бреннах прокинувся.

Його серце билося, мов барабан. На мить йому здалося, що серед тих вершників він бачив… Реджію. Злість, сумнів, біль — усе переповнювало його. Він довго сидів у темряві, дивлячись у ніч. І з кожною хвилиною ця ніч зростала в його серці. Там, у глибині, жив біль зради. Його кохання стало ворогом. І тепер він хотів лише одного — завершити це.

На світанку він мовчки вийшов з намету. Вогнища ще диміли. Птахи ще не співали. І саме тоді Бреннах віддав наказ: рушати на південь. Його гнів переважив сумніви. Армія рушила, наче ріка, що прорвала дамбу. Баттанці йшли за ним мовчки, але з вірою. Вони бачили, як змінився їх вождь. Його погляд став темним, мов нічні води. Він більше не сміявся, не говорив зайвого. Лише — йшов.

Перший бій відбувся під мурами Роті. Там стояв Перший Імперський легіон. Уперті, закуті в броню, з хоругвами Імператриці. Але Бреннах знав — їм не вистояти. Він атакував вночі, коли їхні патрулі були виснажені. Бій тривав до світанку. Баттанці використовували пагорби, ліс і навіть туман. Поки легіонери тримали центр, лучники обійшли з флангу й обрушили зливу стріл. Коли ж почався штурм, Бреннах особисто повів своїх у пролом. Він ішов попереду, мов сам гнів лісу. Коли Роті впав, лише пісок і кров лишилися від легіону.

Амітатіс захищав Другий Легіон. Вони чекали атаки, але Бреннах обійшов їх маневром. Він захопив водосховище, що живило місто. Протягом трьох днів місто залишалося без води, поки голод і спрага не зробили своє. Легіон здався — але не всі. Частина пішла в бій на смерть. І знову Бреннах йшов попереду, не зупиняючись навіть під дощем списів. Його обличчя було каменем. Його душа — попелом. Лише вночі, коли всі спали, він сидів сам біля вогню. Дивився в полум’я. І думав. Про неї. Про зраду. Про любов.

І от, після багатьох миль і битв, його армія опинилася за день шляху від Лікарнона. На широкому полі, де вже чекала армія Імперії. Вони стояли, мов срібна стіна. Величні, дисципліновані. Їх було багато, але Бреннах не злякався.

І тоді вона вийшла. Реджія. Сама. Без охорони, без зброї. Йшла повільно, спокійно. Її постать — мов привид минулого. Мов тінь, що не покидає його.

Бреннах бачив її. Його рука тремтіла біля меча. Він хотів наказати — "вперед". Але щось… щось зупинило його. Можливо, голос з глибини, що ще пам’ятав її усмішку. Її дотик. Її голос. І він рушив. Один. У тиші.

Вони зустрілися між двома арміями. Між війною і миром. Між болем і спокоєм.

— Бреннах... — її голос був твердим, але в ньому тремтіло щось живе. — Я знаю, що ти відчуваєш. Я знаю, як болить. Але ти не знаєш усього.

Він мовчав. Його очі палали.

— Тоді, багато років тому, я мала вибір. Або кинути все і бути з тобою, або зберегти життя багатьох. Сенат хотів твоєї смерті. Вони бачили в тобі загрозу. Я вмовила їх — вигнання замість страти. Я зберегла тобі життя. Але втратила тебе.

Вона зробила крок ближче.

— Я слідкувала за тобою. Я знала, що ти будеш великим. Я пишалася. Але я знала — якщо з’явлюсь, ти зненавидиш мене. І тепер ти тут. Переді мною. І я бачу: ти хочеш завершити це. Але я не боюся. Бо переді мною — той самий Бреннах. Той, що колись тримав мою руку. Той, що мріяв про мир...

Сльози потекли з її очей. Вона більше не стримувалась. Вона впала на коліна. І закричала. Це був не плач — це був крик душі. Її плечі здригались, голос лунав у тиші поля. Армії застигли. Легіонери — у ступорі. Баттанці — у подиві.

Імператриця, їхня залізна Реджія, лежала в пилу. І ридала. Як жінка. Як людина.

Бреннах дивився на неї. Його гнів танув. Він не розумів. Його серце стискалося. Він підійшов ближче. Повільно. Мов уві сні.

Вона підвела очі. Її волосся спадало на обличчя. Вона зняла шолом. І прошепотіла:

— Який же ти неотесаний ведмідь, Бреннах… — всміхнулася крізь сльози, і раптом… поцілувала його. Тихо, ніжно. Як колись.

І в цю мить він зрозумів. Усе. Але було вже пізно.

Свист. Болт. Удар. Він захитався, заревів, мов поранений звір, і впав.

Паніка. Стріли. Крики. Бій почався. Без наказу. Без сенсу. Кров знову зрошувала землю.

Їхні тіла знайшли після бою. Разом. Реджія лежала, притиснувшись до нього. Її усмішка — остання а його обличча сповнене жаху, але очі були спокійні. Вони знайши свій спокій, разом.

Імперію знову збудують. Баттанці знову знайдуть шлях у ліси. Але серця тих, хто чув цю пісню — вже ніколи не будуть такими, як колись. Свідки тих подій і досі живі, вони пам'ятають. Вони будуть пам'ятати.

І пройшли роки. Але пісні про них лунали в тавернах по усій Кальрадії. Історія про любов і війну. Про бандита і Імператрицю. Про біль і прощення. Про Бреннаха і Реджію

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍