Герой Переказу - Бреннах, Герой Переказу

Частина 11. Голова короля

Частина 10. Голова короля
 

Баттанія вела війну. Вландійські загони палили села, нищили ліси, вирізали навіть скотарів. У відповідь на це Каладог зібрав велику армію, до якої приєднався й Бреннах, на чолі власного загону. Його не цікавили ані грабунки, ані слава — лише шлях до короля Дертерта. В його очах ще жевріла ненависть, а в серці палала тиша. Після п'яти років вигнання й приниження, його єдина мета стала ясною, мов полум'я вночі.

Битва розгорілась біля замку Орманфард, на широкому полі, вкрітому ранковим туманом. Баттанці атакували з лісу, використовуючи знання місцевості. Стріли сипалися з дерев, списники кидались у прориви. Бреннах вів свій загін у самому серці бою, мов тінь, мов привид. Він шукав Дертерта.

І знайшов. На пагорбі, в оточенні особистої гвардії, король Вландії рубався віч-на-віч з баттанськими лицарями. Бреннах кинувся до нього, прориваючись крізь залізо, крики й кров. Його меч розрізав кірасу одного охоронця, щит іншого. Він був наче вовк серед ягнят. І ось — Дертерт перед ним. Сивий, втомлений, але гордий. Вони зійшлися.

Мечі дзвеніли, обличчя в крові, подихи хрипкі. Бій тривав хвилину — або вічність. Та зрештою, меч Бреннаха знайшов шию короля. Удар був точним. Голова Дертерта покотилась униз схилом.

Навколо запанувала тиша. А потім — хаос. Вландійські воїни, побачивши смерть свого короля, кинулись навтьоки. Лінії розсипались, командири не встигали віддавати накази. Поле бою перетворилося на панічний натовп. А Бреннах стояв. Мовчки. Його руки тремтіли, не від страху — від порожнечі. Він дивився на обезголовлене тіло ворога, що не зрадив його, не обманув — лише знищив наказом. І він відчував... нічого.

Його не переповнювала радість. Не було полегшення. Помста була звершена, але душа залишалась голодною. Вбитий ворог не приніс миру. Тільки ще більше мовчання.

У Марунаті його зустрічали, мов героя. Каладог особисто вручив йому срібний торк та золотий меч. Але Бреннах мовчав. Його серце було тяжке. Не забулась Реджія. Не зникли п'ять років самотності, не зникла гіркота.

І тоді він почав говорити з лордами. Спочатку тихо, у залі для нарад. Потім — відкрито. Він нагадував їм про зраду Південної імперії, про слабкість імператорки. Він підбурював, переконував, малював образ великого походу. І в очах багатьох він бачив згоду.

Бреннах вирішив: якщо серце не може знайти спокою — воно має палати. І тепер він хотів, щоб палав увесь південь.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍