Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Так, стоп, — Андрій рішуче присів біля моїх ніг, ніби зараз запропонує мені руку і серце або, що ймовірніше, новий план виживання. — Сама нічого не роби. Ідея батька дуже вдала. Ми зараз проговоримо “нашу” версію подій, яку ти повинна вивчити, як “Отче наш”. Ясно?

Я кивнула.

— От і добре. Тоді так: вчора тато запросив тебе на шашлики, про мене мовчиш — ми з ментами не дружимо. Далі, ти зранку прокинулася, побачила записку від подруги, стало нудно — пішла до батька. Ви весь ранок збирали ягоди в садку, а потім вирішили подивитися, чи не повернулася Ліза. І тут — сюрприз! Ви ВДВОХ, — Андрій спеціально наголосив на слові, — зайшли до будинку і знайшли труп твого колишнього.

Я вже почала відчувати себе персонажем дешевого кримінального серіалу.

— Ти дуже злякалася, — продовжував Андрій, — хотіла йому допомогти, тому і відбитки твої всюди. І кров на одязі теж через це. Коли зрозуміла, що він вже, так би мовити, “не жилець”, пішла звідти. Тато дав тобі чистий одяг, і ми викликали поліцію. Запам’ятала?

Я кивнула.

— А якщо запитають, де Ліза і що Сергій там робив?

— Ти нічого не знаєш. Ніяких подробиць, ніяких їхніх планів, ніяких пліток. Уяви, що тобі вирізали шматок пам’яті.

— Але ж…

— НІЧОГО. НЕ. ЗНАЄШ.

— Добре… — зітхнула я.

— От і славно. Тепер я піду, принесу твій брудний одяг і телефон. Щойно поліція на місці — дзвони батькові. Без нього не обійдеться.

Він пірнув за паркан і через хвилину вже повернувся з моїми речами. Брудний одяг кинув на землю, а телефон простягнув мені.

Я одразу ж спробувала набрати Лізу. Телефон був вимкнений.

— Все, я поїхав, — Андрій кинув ключі в повітря і спритно їх підхопив. — Як тільки закінчиться розбір польотів, дзвоніть. Я поки спробую з’ясувати, що там з Олегом.

Він зник за воротами, а дядько Петро набрав поліцію.

Я сиділа і гіпнотизувала телефон, наче могла силою думки змусити його видати хоч якусь новину. Взяла його в руки, зітхнула і вже хотіла дзвонити батькові, але… передумала.

Набрала брата.

— Мала, у мене через п’ять хвилин нарада, — пролунало у слухавці. — Тому якщо це не питання життя і смерті, давай потім.

— Костя, у мене проблеми, — тихо сказала я.

— Ніготь зламала чи сукню порвала? — хихикнув він.

— Мене можуть звинуватити у вбивстві Сергія.

На тому кінці проводу зависла тиша.

— Сьогодні не перше квітня… — нарешті пробурмотів брат.

— Схоже, що я жартую?! — я не витримала і закричала. Мене накрило. Весь стрес, весь жах останніх годин вдарив у голову, і я вибухнула.

— О, чорт! — нарешті Костя зрозумів, що це не пранк. — Ти де?!

— Село Боголюбове. Біля кордону областей. Там на дорозі є вказівник. Вулиця одразу за церквою.

— Буду через сорок хвилин. Поліцію викликала?

— Так… — видихнула я.

— Так. Сиди тихо, ні з ким не розмовляй, виглядай максимально травмованою і шокованою. Ти тепер — втілення стресу. Якщо щось піде не так, просто ридай. З тобою хтось є?

— Так, дядько Петро.

— Дай йому слухавку.

Я передала телефон, і Костя хвилин п’ять щось йому пояснював. Дядько Петро лише ствердно кивав, ніби його інструктував спецагент перед найважливішою місією.

Потім він поклав телефон на стіл, сів поруч зі мною, і ми просто мовчали.

У голові у мене крутилася купа думок, але всі вони були як гойдалки: вперед-назад, без чіткої відповіді.

І тут ми почули сирени.

Дядько Петро тяжко зітхнув, підвівся і пішов до хвіртки.

А я так і сиділа, втупившись в одну точку, як статуя з підписом “Головний підозрюваний, що усвідомлює масштаби проблеми”.